Жив колись король з королевою, і був у  них  єдиний  син.  Ось підріс королевич, і король з королевою влаштували свято. Скликали вони на бенкет найзнатніших людей зі всього королівства. Засвітилися  вікна  вогнями, заблискали білі палати сріблом, золотом і дорогими самоцвітами. Опівночі гості розійшлися по будинках, а королевич вийшов погуляти в  гай, де зростали старі липи. Зійшов місяць, стало світло, як вдень,  королевичу не спалось. Гай стояв, немов  зачарований,  -  товсті  стволи старих дерев відкидали темні тіні, а місячне світло, проникаючи  крізь листя, малювавало на землі химерні узори. Королевич  задумавшись  брів по м'якій траві і не помітив, як вийшов на галявину. Дивиться - а на  галявині осяяна місячним світлом, стоїть маленька фея в білому вбранні, і  сяє на ньому золоте шиття. Довге волосся її розкидалося по плечах, а  на голові виблискує золота корона, обсипана коштовними каменями.  І  була ця фея зовсім крихітна. Немов лялечка! Зупинився королевич  і  око від неї відвести не може. А вона раптом заговорила, і голосок її  задзвенів ніби срібний дзвіночок:

-Прекрасний королевич! Мене теж запросили на свято, та не  посміла я в гості до тебе прийти, - дуже вже я маленька. А тепер ось  хочу поздороватися з тобою при місяці, світло його замінює мені сонячні промені!

Сподобалась королевічу маленька фея. Нічна  чарівниця  анітрохи  не налякала його. Підійшов він до маленької феї і узяв її за руку. Але вона раптом вирвалася і пропала. Залишилася в руці у королевича лише  її рукавичка така крихітна, що королевич насилу натягнув її на свій мізинець. Опечаленний, повернувся він в палац і нікому ні словом не обмовився про  те, кого бачив в старому гаї.

На наступну ніч королевич знову відправився в гай.  Бродить  він  при світлі яскравого місяця, все шукає маленьку фею. А її немає  ніде.  Засумував королевич, вийняв із-за пазухи рукавичку і поцілував її. І в  ту  ж  мить перед ним з'явилася фея. Королевич до того зрадів,  що  і  сказати не можна! Серце у нього в грудях так і застрибало від щастя! Довго вони  гуляли при місяці, весело базікали один з одним. І дивна  справа!  Поки вони розмовляли, маленька фея на очах у короля помітно  підросла.

Коли прийшла їм пора розлучатися, вона була удвічі більше, чим в  минулу ніч. Тепер рукавичка не налізала їй на руку, і фея повернула її королевичу із словами:

- Візьми рукавичку в заставу і гарненько бережи її.

Сказала -  та в ту ж мить зникла.

- Я зберігатиму твою рукавицю у себе на серці! - вигукнув  королевич.

З тих пір щоночі королевич і фея зустрічалися в гаї під  старими липами.  Поки  світить  сонце,  королевич   місця   собі   не   знаходить. Цілісінький день сумує він по своїй феї, чекає не діждеться, коли ніч настане і місяць на піднебінні прогляне, і все ворожить: "Чи  прийде  сьогодні  моя фея?" Королевич любив маленьку фею все сильніше і сильніше, а фея  кожну ніч ставала все вищою. На дев'яту ніч, коли настав  повний місяць фея порівнялася зростом з королевичем.

- Тепер я приходитиму до тебе всякий раз, коли місяць випливе  на піднебінні! - весело промовила фея ніжним своїм голоском.

- Ні, дорога моя! Не можу я без тебе жити! Ти маєш бути  моєю.  Я тебе зроблю королевою!

- Милий мій! - відповідає йому фея. - Я буду твоєю,  але  ти  повинен  мені обіцяти, що все життя любитимеш лише мене одну!

- Обіцяю, обіцяю! - не  замислюючись,  закричав  король.  -  Обіцяюзавжди любити тебе одну, а на інших і дивитися не стану.

-Добре! Лише пам'ятай - я буду твоєю лише до того часу, поки ти залишишься вірний своєму слову.

Три дні опісля зіграли весілля. Запрошені не могли надивиться на красу маленької феї.

Щасливо прожили королевичь зі своєю  молодою  дружиною  сім  років,  як раптом помер старий король. На похорони зібралося народу видимо-невидимо. У труни його проливали сльози    найкрасивіші  і  знатніші  жінки  королевства. І була серед них одна чорноока красуня з рудим волоссям. Не молилася вона богові, не оплакувала покійного короля, а невідступно  преслідувала поглядом молодого короля. Король відмітив, що красуня  з рудим волоссям очей з нього не зводить, і це здалося  йому  незвичайно приємним.

Коли похоронна процесія рушила на кладовищі, король,  який вів під руку свою дружину, тричі поглянув на чорнооку  красуню.  Раптом дружина його заплуталася в спідниці і трохи не впала.

- Ой, поглянь, плаття стало мені довго! - вигукнула вона.

І справді... Лише королеві і невтямки, що його дружина  стала  менша ростом.

Але старого короля поховали, і всі рушили назад в  палац. А рудоволоса красуня слідувала за королем по п'ятах, ні на крок  не відставала, та і він на неї поглядав крадькома. Так і не відмітив  королевич, що його дружина знову перетворилася на маленьку фею.  А  ледве  увійшли  в старий гай, фея і зовсім зникла. Король одружувався на рудоволосій  красуні з чорними очима. Та лише не прожив він з новою  дружиною  і  три днів щасливо. Спочатку зажадала вона купити їй  діамантове  ліжко.  А там і пішло... То одне їй подавай, то інше, та  всі  такі  чудасії яких ні у кого немає. А якщо, траплялося, не виконає король  її  побажання, красуня відразу в сльози, і ну плакати, і ну лаяти мужа.  До  того набридли королеві примхи жадібної красуні, що вигнав він її з дому...

Лише тоді зрозумів король, що він наробив. Горює він, зітхає  по маленькій феї. І знову, лише випливе місяць на піднебінні,  йде  король  в гай, де зростають старі липи, і зве свою милу, добру фею.  Шукав  її король, шукав, звав свою фею, звав і вже постаріти встиг, чекаючи її.

Та лише маленька фея так і не повернулася до нього...