Колись давно жив один старий лорд. Мешкав він у розкішному замку на березі моря, але почувався дуже самотнім, бо не мав жодної близької людини. У залах і покоях не чути було молодих голосів, не лунав веселий сміх. Годинами ходив старий лорд по вимощеній кам'яними плитами галереї або сидів біля вікна й дивився на похмуре море. Була у нього маленька онука, але він ні разу не бачив її. Лорд не злюбив дівчинку від дня її народження, бо в той день померла її мати, улюблена лордова донька. Батько дівчинки був у королівському війську, пішов у далекий заморський похід і там загинув. Тож вона росла без батьків. Гірка була її доля, але їй довелося б зазнати куди гіршої, якби не стара няня. Вона забрала Джоан - так звали дівчинку - до себе і годувала недоїдками з господаревого столу, а вдягала у всяке дрантя. Лордові слуги погано поводилися з дівчинкою - адже їхній пан не любив її! Вони кривдили її і прозвали голодранкою. Джоан цілими днями гралася на задньому дворі замку або блукала сама понад морем. Єдиний її друг був кривий хлопець-гусопас. Вона часто приходила до нього на пасовисько і розмовляла з ним годинами. Хлопець був трохи старший за неї, він жив на фермі, неподалік від замку. Щоранку він виганяв гусей і вів їх до ставка, де вони плавали, плескалися, ловили рибу. А хлопець тим часом грав на сопілці, і Джоан завжди прибігала його послухати. Вона так любила його наспіви - то сумні, то веселі! Вони розповідали їй про лісових фей-красунь або про далекі чужі країни, про невідомі гори й річки, і вона забувала своє лихо й образи. Інколи ж музика була така весела й легка, що її ноги самі йшли в танець. І тоді навіть кривий гусопас незграбно пританцьовував разом із нею. Так минали дні весною і влітку. А взимку, коли наставали довгі темні вечори, Джоан підсувала ослінчик ближче до вогню і просила свою стареньку няню, щоб та розповідала їй казки про сміливих рицарів і дам-красунь, про велетнів і людожерів, про русалок, що плавають у морських хвилях, чи про фей, що ширяють, невидимі, в повітрі А сама сиділа й слухала, дивлячись на вогонь. Щоки її рожевіли, очі блищали. Та ось вона починала куняти, няня теж позіхала, розповідати далі їй не було сили, і вона відсилала дівчинку спати. І все ж таки, хоч як любила Джоан слухати казки, по-справжньому щасливою вона почувалася тільки тоді, коли втікала до свого друга гусопаса. Він грав для неї на сопілці дивні пісні, і вони весело балакали або гралися. Часом Джоан розповідала хлопцеві якусь із няниних казок або ж починала танцювати під його музику. І тоді все погане зразу забувалося [14]- і величезний порожній замок, і сердиті слуги, і дідусь, якого вона так ніколи й не бачила. Минали роки, і Джоан із дівчинки виросла в гарну дівчину. Але вона, як і колись, дружила з кривим гусопасом, а старий лорд, як і раніше, не любив її і не бажав бачити. І ось одного разу поширилася чутка про те, що в сусіднє місто приїжджав король. В усі навколишні замки були послані гінці з запрошенням на королівський бал. На цьому балу королів син - молодий принц - мав вибрати собі наречену. А запрошення короля, як відомо, означає наказ! Такий наказ прийшов і в замок біля моря - до старого лорда. Лорд звелів осідлати собі білого коня, а тим часом покликав цирульника, щоб той зголив йому довгу сиву бороду. Потім він убрався по-святковому й зійшов у двір, щоб сісти на коня і їхати в місто. А Джоан сиділа і розмовляла зі своєю старенькою нянею в кімнаті нагорі. В цей час у дворі замку зацокотіли копита. Вона запитала няню, що там таке. Няня відповіла:

- У сусідньому місті король дає великий бал. Він і твоєму дідусеві наказав приїхати. Визирни у вікно - побачиш його.

- Ох, як би й мені кортіло поїхати на бал до короля,- зітхнула Джоан.- Няню, голубонько, піди до дідуся і попроси, хай візьме й мене з собою! Піди, поки не пізно! Цієї миті у двір зайшов старий лорд і з допомогою слуги й стайничого сів на коня. - Це мій дідусь? - запитала Джоан.- Який він гарний, як ошатно вбраний! Ой, як мені кортить поїхати з ним!

- Ні, ні, я нізащо не наважусь заговорити з ним,- сказала няня. - Та вже й пізно. Не встигну я, стара, немічна, ще й зійти донизу, як він поїде. І справді, поки вона це говорила, грум віддав панові поводи, і білий кінь виніс старого лорда за ворота замку. Джоан стежила за ним, аж поки він зник з очей, потім відійшла од вікна й гірко заплакала.

- Мій перший бал,- ридала вона. - Це міг бути мій перший бал. Тепер я ніколи вже не попаду на бал. Хіба трапиться ще така нагода? Ніколи, ніколи! І все через те, що ти не схотіла піти й попросити його!

- Заспокойся, дорогенька моя,- намагалася втішити її няня. - Бали і свята не для тебе. Не сердься на свою стару няню. Я нічого не могла вдіяти. Він би мене однаково не послухав. Навіть, якби я з ним поговорила, він не взяв би тебе. Джоан перестала плакати так само швидко, як і почала, і перепросила няню.

- Не гнівайся на мене,- сказала вона. - Ти мій єдиний друг. Я не хотіла тебе образити. Адже ти не винна. Та мені зовсім і не хочеться їхати на цей дурний бал. Хіба цікаво дивитися, як пишаються виряджені лорди та леді? Зовсім не цікаво. І все-таки, коли вона вийшла з замку в поле, то подумала, як добре було б потрапити на цей бал! Хоч краєчком ока поглянути на вродливих, гарно вбраних леді, на їхні величності - короля й королеву! Та найдужче їй кортіло побачити молодого принца. Вона так замріялась, що й не помітила свого друга гусопаса, котрий кульгав їй назустріч разом із гусячим табуном. Він припинив грати на сопілці і запитав:

- Чого це ти замислилася, Джоан? Заграти тобі веселої пісеньки, щоб схотілося танцювати? Чи сумної, щоб поплакала?

- Я й без того хочу танцювати,- відповіла Джоан,- але тільки не тут. Знаєш, мені так кортить потрапити в місто на бал до короля! Та мене не запрошено...

- Коли ти хочеш дістатися в місто,- сказав хлопець,- ти туди дістанешся! І я разом з тобою, і мої сірі гуси. Зрештою, добратися туди не так то вже й важко, навіть такому кривоногому, як я. І вони рушили. Дорога здалася Джоан не такою й довгою, бо гусопас весь час грав на сопілці. Він грав так весело й бадьоро, що Джоан зовсім розвеселилася. Вона підспівувала йому, кружляла й танцювала. Та коли вони були майже біля самого міста, позаду зоцокотіли кінські копита, і скоро їх наздогнав високий гарний юнак на вороному коні.

- Ви прямуєте до міста? - запитав він. - Можна й мені з вами? Разом веселіше буде.

- Звичайно, можна, сер! - відповів гусопас. - Ми йдемо у місто подивитися на вельможних гостей, що з'їжджаються на королівський бал. Якщо хочете, ходімо разом. Юнак стрибнув з коня і пішов поряд з Джоан, а кривий гусопас кульгав слідом за ними й награвав на сопілці. Раптом юнак зупинився, подивився на Джоан і запитав:

- Ти знаєш, хто я?

- Ні,- відповіла Джоан. - А хто?

- Адже я принц. І їду до свого батька на бал. Не поспішай так, дай мені роздивитися тебе. Він не зводив очей з дівчини, а гусопас заграв нову пісню, незнайому й ніжну. Правда, Джоан не чула її - вона дивилася в очі принцові; та й принц навряд чи чув музику - він милувався Джоан. Не помічав він ні її драної сукні, ні того, що вона боса, а все милувався її обличчям, і тонким станом, і легкою ходою.

- Як же тебе звати? - спитав він нарешті

- Джоан.

- Послухай, Джоан,- сказав принц,- ні разу ще ні одна дівчина не зворушила так мого серця, як ти! Сьогодні на балу я маю вибрати собі наречену. Будь ти моєю нареченою і виходь за мене заміж! Але Джоан мовчала. Вона тільки глянула на принца. В цю мить кінь нетерпляче забив копитом і гусопасова сопілка замовкла.

- Ну, скажи мені, чи згодна ти стати моєю нареченою і принцесою? Тут Джоан усміхнулася, похитала головою і сказала:

- О ні! Ти просто з мене смієшся. Хіба я годжуся в принцеси? Краще лети чимскоріш на бал і вибирай собі наречену з вельможних красунь!

- Але ж я кажу без жартів,- провадив принц,- повір мені. А якщо не хочеш стати моєю нареченою, то, може, просто прийдеш до мене на бал? Знаєш що, рівно опівночі я чекатиму тебе разом з твоїм другом гусопасом, з його сопілкою і з цими сірими гусьми. Прийдеш?

Джоан глянула на принца й відповіла:

- Може, прийду, а може, й ні. Не знаю. Більше принц нічого не сказав, скочив на коня і поскакав у місто. Настав вечір. Усе нові й нові карети зупинялися біля замку, де у великій залі король і королева зустрічали вельможних гостей. Вони приїздили з найвіддаленіших графств і країв, ніхто не хотів пропустити такої важливої події: принц-наслідник, старший син короля, повинен був цього вечора вибрати собі наречену. Немало гордих леді приховували свої потаємні надії і бажання за легкими розмовами і посмішками. Але бал уже давно розпочався, один танець змінювався іншим, а принц, очевидно, ще й досі не спинив ні на кому свого вибору. І ось нарешті пробило північ. За останнім ударом годинника в кінці зали люди почали озиратись, почулися здивовані вигуки, танцюючі пари розступилися, і перед королем та королевою з'явилася дивна процесія: попереду йшла боса дівчина в драній старій сукні, за нею - кривий гусопас, а позад нього - дев'ятеро гусей, що гучно ґелґотіли. Оце так гості на королівському балу! Спочатку всі придворні оніміли від здивування, але скоро почали шепотітися і голосно сміятися. Та їм зразу ж довелося замовкнути. Вони побачили, що принц вийшов наперед, узяв босу дівчину за руку й підвів її до своїх батьків, які сиділи на троні.

- Батьку,- мовив принц,- це Джоан! Якщо вона згодиться, я вибираю її за дружину. Що ти на це скажеш?

Король уважно подивився на Джоан і відповів:

- Що ж, сину, твій вибір непоганий. Коли дівчина ця така ж добра й розумна, як і гарна, вона буде достойною принцесою!

- Молода леді дуже вродлива, це правда,- сказала королева. - Але що це за сукня?

- А чому молода леді мовчить? - запитав король. - Що думав вона?

- Ну, якщо ви всі згодні,- тихо сказала Джоан,- то я теж. Я згодна заручитися з принцом.

І тут серед повної тиші пролунали раптом ніжні звуки пастушої сопілки. Ніхто в своєму житті не чув такої дивовижної і гарної музики. Кривий гусопас награвав якісь незнайомі химерні мелодії, і - о диво! - подрана сукня Джоан перетворилася у всіх на очах на розкішні білі шати, оздоблені блискучими діамантами, а дев'ятеро гусей - на маленьких пажів, убраних у блакитне. Вони підняли шлейф Джоан і так ішли за нею, поки принц вів свою наречену на другий кінець зали, щоб розпочати танець. І звуки пастушої сопілки потонули у веселій музиці, що гримнула з галереї. Оце і вся історія про те, як бідна Джоан стала принцесою, і навіть найбільш заздрісні матері погодилися з тим, що принц і вона дуже до пари одне одному. А король оголосив усім, що його перший син одружився з голодранкою з повної згоди батьків, і коли ця новина облетіла країну, в усіх містах і селах почалися веселощі. Палили багаття, дзвонили в дзвони, одне слово, було справжнє народне свято. І тільки одне серце залишилося сумним серед усіх цих радощів - то було серце старого лорда. Він не міг забути свого горя, і як тільки перестали дзвонити в дзвони, він поскакав у свій замок біля моря. Що ж до гусопаса, то зразу ж після першого танцю з принцом Джоан схотіла знайти свого вірного друга, але він кудись зник. Вона розіслала слуг в усі кінці країни, але ніхто про нього більше так і не чув. Правда, селяни розповідають, що коли їм доводиться повертатися додому дуже пізно, вони часом чують у полі і в лісі ніжні звуки сопілки. Інші запевняють, що це феї заграють із запізнілим подорожнім, а може, це їм просто вчувається. Чи згадувала Джоан після свого весілля про кривого гусопаса - цього ми сказати не можемо, але от про стару няню вона не забула і в перший же день після вінчання взяла її до себе. Так до кінця свого життя старенька й прожила в королівському палаці.