>Давно-предавно, а точнiше сказати - не пригадаю коли, жила на свiтi
бiдна вдова з сином. Допомоги їм чекати не було звiдки, отож i жили вони
нужденно, часом не лишалося нi жменьки борошна, нi жмутика сiна для
корови.
От одного разу мати й каже: - Що ж вдiєш, Джек, доведеться нам
продати корову.
- Навiщо? - запитав той.
- Вiн ще запитує навiщо! Та щоб
купити хлiба, нерозумна твоя голова!
- Гаразд, - погодився Джек. -
Завтра ж уранцi вiдведу Рябуху на ярмарок. Вiзьму за неї добрi грошi, не
журiться, мамо.
Наступного дня прокинувся Джек рано-вранцi, зiбрався й погнав корову на
ярмарок. Дорога була неблизькою, i Джек раз по раз звертав iз прибитої
пилом дороги, щоб самому вiдпочити у затiнку й дати змогу коровi
попастися на свiжiй травi. От сидить вiн пiд деревом i раптом бачить:
бреде дорогою якийсь невеличкий чоловiчок з торбиною за плечима
- Добридень, Джек! - привiтався дивний чоловiчок i зупинився.
- Куди це
ти прошкуєш?
- День добрий, не знаю, як вас величати, - обiзвався Джек. - Іду на ярмарок корову продавати.
- То продай її менi, - запропонував
чоловiчок.
- Охоче, - вiдповiв Джек. - А то брести у спеку туди й назад.
Що ж ви за неї дасте?
- Стiльки, що тобi й не снилося!
- Невже?! -
засмiявся Джек. -Що менi снилося, про те лиш я знаю.
Тим часом чоловiчок
зняв з плеча торбинку, подлубався в нiй, вийняв п'ять звичайних бобiв i
простягнув Джековi: - Тримай. Гадаю, цього буде досить.
- Що? -
здивувався Джек. - П'ять бобiв за цiлу корову?
- Так, п'ять бобiв, -
поважно ствердив чоловiчок. - Але яких бобiв! Увечерi посадиш - на ранок
виростуть аж до неба.
- Овва! - вигукнув Джек, розглядаючи боби. - А
коли вони виростуть до неба, що тодi.
- А далi дивись сам, - вiдповiв
чоловiчок.
- Гаразд, домовились, - погодився Джек. Взяв вiн боби, вiддав
дивному чоловiчковi корову й гайда додому. Та й каже матерi:
- Продав я
корову. Але ви нiколи, матусю, не здогадаєтесь, скiльки менi за неї
дали. - І показав їй п'ять бобiв. Побачила мати боби - i слухати далi не
схотiла - розгнiвалась:
- Ой лишенько! Чи бачив хто, щоб корову вiддати
за п'ять бобiв? Ось тобi! Ось, ось! А боби твої отуди! - i викинула їх
за вiкно. Сiла бiля печi й гiрко заплакала...
Прокидається вранцi Джек, а в хатi якось похмуро, хоча надворi сяє
сонце. Й одразу - до вiкна. Що за дивина! Хитається бiля вiкна густий
лiс. За нiч боби, якi мати викинула вчора ввечерi, проросли i їхнi
стебла - мiцнi та гнучкi - вигналися високо-високо, аж до самiсiнького
неба. Отже, правду казав дивний чоловiчок: боби таки чарiвнi.
"От так-так! - сказав собi Джек. - Що там, матусю, не кажiть, а цiна
таки непогана за одну стару корову! Нехай мене назвуть телепнем, якщо ця
бобова драбина не сягає самого неба. Що ж все ж таки робити далi?"
I
раптом вiн пригадав слова вчорашнього чоловiчка: "А далi дивись сам".
-
От i подивлюся, - вирiшив Джек. Учепився вiй за одну стеблину i полiз
угору, як по драбинi. Довго вiн лiз i нарештi дiстався неба. Бачить,
широка бiла дорога простяглася перед ним. Пiшов вiн тим шляхом i
незабаром побачив величезний будинок i велетенську жiнку на порозi.
- Який прекрасний ранок! - привiтався Джек. - I який чудовий у вас
будинок, господине! - Чого тобi, хлопче? - пробурчала жiнка-велетень, з
пiдозрою розглядаючи Джека. - Добра тiтонько, -вiдповiв Джек, - з
учорашнього дня у мене й крихти в ротi не було. Чи не дасте хоч би
що-небудь попоїсти? Жiнка була добра. Жаль їй стало хлопця, отож
впустила його на кухню i дала трохи хлiба, сиру та молока. Тiльки-но
Джек проковтнув свiй снiданок, як за вiкном почулися важкi кроки: гуп!
гуп! туп! туп! То велетень повертався додому. - Ой лишенько! Що робити?
Куди тебе заховати? А лiзь-но сюди - в пiч. - _ вона пiдсадила хлопця в
пiч та й закрила її заслiнкою. Тiєї ж митi дверi розчинилися i до кухнi
зайшов здоровезний i потворний велетень-людоїд. Принюхався, засопiв i
голосно заревiв:
Тьху! Фух! Ух! Хух! Чую людський дух! Ну, хай мертвим чи живим - Все ж поснiдаю я ним!
- Мабуть, старiєш ти, чоловiче, i нюх у тебе притупився, - заперечила
йому жiнка. - То не людський дух, а запах носорогiв, яких я тобi
готувала на снiданок.
Велетень не любив, коли йому нагадували про старiсть. Невдоволений, сiв
за стiл i похмуро з'їв усе, що подала дружина.
Пiсля снiданку вiн мав
звичку лiчити своє золото. Отож i цього разу вiдкрив скриню, витяг
капшуки золота та й почав лiчити червiнцi. Довго лiчив, аж доки не
задрiмав.
Тодi Джек тихенько вибрався зi своєї схованки, вхопив один
капшук - той, що ближче лежав, - i кинувся навтьоки. Повернувся вiн
додому i вiддав матерi золото. Цього разу мати не сварила його, а
навпаки - похвалила.
Та минув час, золота не стало, i вони зробилися
такими ж бiдняками, як i ранiше.
Звичайно ж, мати i слухати не хотiла про те, щоб Джек знову йшов до
велетня. Та Джек вирiшив по-своєму.
Якось вранцi, потайки вiд матерi,
вiн вилiз по бобовому стеблу на небо, на той самий бiлий шлях, який вiв
до будинку велетня-людожера: там на кухнi жiнка велетня готувала
снiданок.
- Доброго ранку, господине! - привiтався Джек.
- А, це ти! -
мовила дружина велетня i нахилилася, аби краще розгледiти гостя.
- А де
капшук з червiнцями?
- Якби я те знав! - вiдповiв Джек. - Золото завжди
кудись щезає, просто дивина! Чи прийшов би я до вас просити скибочку
хлiба, якби мав золото?
- Мабуть, ти правду кажеш, - погодилась вона i
подала Джековi шматочок хлiба. I раптом почулося - гуп! гуп! туп! туп!
-здригнувся будинок вiд людожерових крокiв. Господиня ледве встигла
засунути Джека в пiч i прикрити заслiнкою, як людожер ввалився до кухнi:
Тьху! Фух! Ух! Хух! Чую людський дух! Хай хоч мертвим чи живим - Все ж поснiдаю я ним! -
проревiв велетень. Та жiнка, як i минулого разу, почала докоряти
йому: мовляв, людським духом i не пахне, просто нюх у нього в старостi
притупився. Велетень не любив таких розмов.
Вiн похмуро з'їв свiй
снiданок i сказав:
- Жiнко! А принеси-но менi курку, ту, що золотi яйця
несе. Дружина принесла йому курку, а сама вийшла худобу порати.
-
Несися! - наказав велетень, i курка, кудкудакнувши, знесла золоте яйце.
-
Несися! - наказав вiн знову, i вона одразу знесла друге яйце. Так
тривало довгенько, аж поки велетень не втомився вiд такої забавки.
Тодi
Джек вилiз iз печi, вхопив чарiвну курку i гайда навтьоки. Та коли вiн
пробiгав двором велетня, курка закудкудакала, i дружина велетня почула й
кинулася наздоганяти Джека. На щастя, вона заплуталась у своїй довгiй
спiдницi, упала, а Джек тим часом встиг добiгти до бобового стебла i
опуститися вниз. - Поглянь, що я принiс, матусю! Поставив Джек курку на
стiл i наказав: "Несися!" - i золоте яйце покотилося столом. "Несися!" -
i з'явилося друге яйце. I третє, i четверте...
Звiдтодi Джек i його
мати вже не боялися нужди, адже чарiвна курка завжди дала б їм стiльки
золота, скiльки б вони того побажали. Тому мати взяла сокиру i хотiла
зрубати бобове стебло. Та Джек заборонив їй це робити. Вiн сказав, що це
його стебло i вiн сам зрубає його, коли буде треба.
Насправдi вiн
вирiшив ще раз побувати у велетня. А мати задумала зрубати стебло iншим
разом, щоб Джек не знав, а тому заховала сокиру неподалiк вiд бобiв, щоб
сокира була пiд рукою. Ви незабаром дiзнаєтесь, як це знадобилось!
I
от одного чудового ранку Джек подерся по стеблинi на небо. Цього разу
хлопець схитрував. Не полiз у пiч, як то було iншим разом, а сховався за
кущами в садку. Сидить i чекає, доки людожерчиха набере води з криницi,
а тодi шаснув до кухнi й стрибнув у жбан iз борошном.
Недовго й сидiв
там, коли це: гуп! гуп! туп! туп! Заходить велетень, а за ним i його
дружина.
- Щось тут знову людським духом пахне! - вигукнув людожер.
-
Хтось тут є, жiнко! А та й каже:
- Це, мабуть, той хлопець, який украв
торбу золота й курку, що золотi яйця несе. Ось зараз я його знайду.
Мабуть, вiн у печi. Однак у печi нiкого не було. Вони обнишпорили всю
кухню, але так i не здогадалися заглянути до жбана з борошном. Бо нiкому
й на думку не спало шукати хлопця у борошнi!
- Невже я таки помилився! -
досадував людожер. А поснiдавши, вiн i гукає дружинi:
- Принеси-но
золоту арфу! Принесла, поставила на стiл, а сама вийшла порати худобу. -
Спiвай, арфо! I арфа заспiвала, та так солодко, як i птахи лiсовi не
спiвають. Велетень слухав-слухав та й задрiмав, поклавши голову на стiл.
Тодi Джек вибрався з борошна, пiдкрався до столу, схопив золоту арфу i
гайда з хати. Та спiткнувся об порiг, i арфа озвалася людським голосом:
'Хазяїне! Хазяїне!"
Прокинувся велетень i побачив, як хлопець тiкає з
його арфою. Джек мчав швидше, нiж вiтер. А людожер за ним величезними
стрибками, виповнюючи небо диким ревищем. А втiм, якби вiн менше ревiв, а
берiг сили, то, мабуть, наздогнав би Джека. Ось вiн уже й руку
простягнув, щоб схопити хлопця, але той все ж добiг до бобового стебла i
почав швидко-швидко спускатися з арфою.
Людожер зупинився на краю неба i
задумався. Торкнувсь бобового стебла i навiть похитав, прикидаючи, чи ж
витримає воно його вагу. Однак цiєї митi арфа знову покликала знизу:
"Хазяїне! Хазяїне!" - i вiн зважився, полiз.
Стебло вигиналося пiд його
вагою, листя зливою сипонуло з гiлок, гнулася i хиталася уся величезна
зелена драбина. Джек поглянув угору i побачив, що велетень наздоганяє
його.
- Мамо! Мамо! - закричав вiн. - Сокиру, несiть швидше сокиру. Та
сокиру довго шукати не довелося: як пам'ятаєте, вона була захована в
травi пiд стеблом. Тут Джек скочив зi стебла на землю, схопив сокиру й
одним махом перерубав бобове стебло.
Захиталася зелена велетенська драбина i з трiском упала на землю. А
разом з нею рухнув i розбився людожер.
Вiдтодi Джек з матiр'ю зажили
щасливо й безтурботно. Вони побудували собi новий будинок. Кажуть, Джек
одружився з принцесою. Та чи це так - не вiдаю. Але те, що жили вони
довгi-довгi роки мирно i благополучно, то це правда.
А коли, часом, до
них навiдувався смуток чи втома, Джек дiставав золоту арфу, ставив її на
стiл i наказував:
- Спiвай, арфо! I їхня печаль зникала безслiдно.
|
