Казки народів світу

Жила колись у селі дівчинка, яку зва­ли Лі Жуй. Батько в неї помер, коли вона була зовсім маленька. От і залиши­лася вона вдвох з матір'ю. Жили дуже бідно, але дівчинка із самого малечку привчилася до роботи. Спочатку допомагала вдома матері, а коли трохи під­росла, почала щодня ходити в гори: збирала хмиз, носила його на базар, а на вторговані гроші купляла рис та деякі інші харчі. Так вони й жили.

Жили колись у селі Пінцзивай мати з сином. Власної землі у них не було ні клаптика, тому мати щодня ходила в ліс по хмиз,--тим і заробляла на їжу, а син пас громадську худобу.
Панмянь, так звали хлопця, ріс дуже жвавим. Він цілими днями то каміння піднімав, то по деревах лазив, то стрибав. Від таких ігор та вправ тіло у хлопця стало м'язистим, міцним. Зчинять, бувало, бики бійку, зійдуться лобами, зчепляться рогами, а Панмянь підбіжить до них, однією рукою візьметься за ріг одного, а другою — другого і порозкидає врізнобіч, аж роги у них погнуться.

Неподалік від села пастух пас овець. Було вже за полудень, і бідний пастух дуже зголоднів. Правда, він, виходячи з дому, звелів своїй дружині принести собі в полі поснідати, але жінка, як ніби навмисне, не приходила.
Задумався бідний пастух: йти додому не можна - як залишити стадо? Того й дивись, що розікрадуть; залишитися на місці - ще гірше: голод замучить. Ось він подивився туди, сюди, бачить - тальярі (сільський сторож. - Ред.) Косить траву для своєї корови. Пастух підійшов до нього і сказав:
- Позич, люб'язний друг: подивися, щоб моє стадо не розтеклась. Я тільки сходжу додому поснідати, а як поснідаю, зараз вернуся і щедро нагороджу тебе за твою послугу.

Жадність ніколи не приведе до добра.

Жив на півночі Індії один багатий ювелір. І ось одного разу вирішив він відправитися торгувати в інші країни.

Довго їздив він з міста в місто і нарешті прибув на Малабарськоє побережжя, де і зупинився на нічліг в будинку однієї жінки. А у дворі цього будинку стояла дерев'яна

Колись давно був в нашому селі старий півень. Любив він водити своїх курей у ліс та в поле.
Якось півень грібся в землі під деревом і знайшов гаманець, повний золотих та срібних монет. Схопив півень гаманець і мерщій з ним додому! Ніг під собою від щастя не чує, співа на все горло.
 А в селі жив один багатій на ім'я д'Арглан. Побачив радісного півня, підійшов до нього та й каже:
— Ану покажи мені свій гаманець! Схопив гаманець та й гайда з ним додому.

Жив на світi багатий старий король. Вiн мав навiть свою придворну чаклунку i дуже пишався з того, якi чудеса могла вона творити. I от якось король сповiстив жителiв усього королiвства про те, що вiн вiддасть свою молодшу доньку i пiвкоролiвства тому, хто переможе придворну чаклунку. Але з умовою: якщо хтось вiзьметься за це i не викопає, той позбудеться голови.
А жили у цьому королiвствi троє братiв: Біл, Том i Джек. Жили вони в бiднiй сiм'ї на околицi королiвства. Коли до них долетiла королiвська звiстка, всi вирiшили спробувати щастя. Першим у дорогу зiбрався старший брат – Біл.

У одному місті жили дві мавпи. Вони були дуже розсіяні. Одну звали Гилку, а іншу - Джапту. Обидві були великі любителі плодів, тому що вони десь читали, що плоди корисні для здоров'я: будеш їх є і станеш красивим і спритним.

Одного разу вони відправилися побродити по лісу і побачили там велику яблуню із стиглими плодами, і їм захотілося понести додому більше яблук. Але в що ж їх узяти? Адже у них навіть хустки з собою не було.

Одного разу Вовк пішов гуляти.
Дорогою він знайшов шматок сала. На той час Вовк не був голодним; він обнюхав сало, помацав його лапою й сказав:
– Я б тебе, напевно, з'їв, та дуже вже ти солоне.
 Залишив Вовк сало і пішов далі. Коли йому схотілося їсти, він вже нічого не знайшов.
"Ну й дурень же я,– подумав він,– от, якби ж то я вчасно здогадався з'їсти той шмат сала! Але тепер вже цього не повернеш.”

Ви знаєте, чому сова так сердито кричить вночі: "Уух, уух!”? Якщо ні, ми вам розповімо.
В минулі часи – то було не при моєму віці, і не при вашому – в Англії водилося багато всякої нечисті. Всякі там ельфи, паки, велетні, розмовляючи жаби та інше. І, звичайно, феї, які були всесильними і всемогутніми. Вони часто приймали образ людей і дізнавалися про всі людські таємниці. Але більше за все феї полюбляли карати людей за негарні вчинки і нагороджувати за добрі.

Давным-давно жил в Хилтон-Холле один брауни, то есть домовой, – самый проказливый из всех домовых на свете. По ночам, когда слуги расходились спать, он все переворачивал вверх дном. Сахар насыпал в солонки, в пиво бросал перец, опрокидывал стулья, столы ставил ножками вверх, выгребал горячие угли из каминов – словом, пакостил, как мог. Но порой он приходил в хорошее расположение духа, и вот тут-то!..

— Постойте, а кто это — домовой? — спросите вы.