Неподалік від села пастух пас овець. Було вже за полудень, і бідний пастух дуже зголоднів. Правда, він, виходячи з дому, звелів своїй дружині принести собі в полі поснідати, але жінка, як ніби навмисне, не приходила.
Задумався бідний пастух: йти додому не можна - як залишити стадо? Того й дивись, що розікрадуть; залишитися на місці - ще гірше: голод замучить. Ось він подивився туди, сюди, бачить - тальярі (сільський сторож. - Ред.) Косить траву для своєї корови. Пастух підійшов до нього і сказав:
- Позич, люб'язний друг: подивися, щоб моє стадо не розтеклась. Я тільки сходжу додому поснідати, а як поснідаю, зараз вернуся і щедро нагороджу тебе за твою послугу.
Здається, пастух поступив дуже розсудливо; та й справді, він був малий розумний і обережний. Одне в ньому було зле: він був глухий, та так глухий, що гарматний постріл над вухом не змусив би його озирнутися, а що найгірше: він і говорив-то з глухим.
Тальярі чув нітрохи не краще пастуха, і тому не дивно, що з Пастухова промові він не зрозумів ані слова. Йому здалося, навпаки, що пастух хоче забрати у нього траву, і він закричав з серцем:
- Та що тобі за діло до моєї трави? Не ти її косив, а я. Чи не здихати ж із голоду моєї корові, щоб твоє стадо було сито? Що не кажи, а я не віддам цієї трави. Забирайся геть!
При цих словах тальярі в гніві потряс рукою, а пастух подумав, що він обіцяє захищати його стадо, і, задоволений, поспішив додому, маючи намір поставити до своєї жінки хорошу прочухана, щоб вона надалі не забувала приносити йому сніданок.
Підходить пастух до свого будинку - дивиться: дружина його лежить на порозі, плаче і скаржиться. Треба вам сказати, що вчора на ніч вона необережно поїла, та кажуть ще - сирого горошку, а ви знаєте, що сирої горошок в роті солодше меду, а в шлунку важче свинцю.
Наш добрий пастух постарався, як умів, допомогти своїй дружині, уклав її в ліжко і дав гірке ліки, від якого їй стало краще. Тим часом він не забув і поснідати. За всіма цими клопотами пішло багато часу, і на душі у бідного пастуха стало неспокійно. "Щось робиться зі стадом? Чи довго до біди! "- Думав пастух. Він поспішив вернутися і, до великої своєї радості, скоро побачив, що його стадо спокійно пасеться на тому ж місці, де він його залишив. Проте ж, як людина розумна, він перелічив всіх своїх овець. Їх було рівно стільки ж, скільки перед його відходом, і він з полегшенням сказав самому собі: "Чесна людина цей тальярі! Треба нагородити його ".
У стаді в пастуха була молода вівця, справедливість, шкутильгаючи, але чудово вгодована. Пастух звалив її на плечі, підійшов до тальярі і сказав йому:
- Спасибі тобі, пан тальярі, що поберіг моє стадо! Ось тобі ціла вівця за твої труди.
Тальярі, зрозуміло, нічого не зрозумів з того, що сказав йому пастух, але, бачачи кульгаву вівцю, то закричав з серцем:
- А мені яке діло, що вона кульгає! Звідки мені знати, хто її скалічив? Я й не підходив до твого стада. Що мені за діло?
- Правда, вона кульгає, - продовжував пастух, не чуючи тальярі, - але все-таки це славна вівця - і молода і жирна. Візьми її, засмажити І з'ївши за моє здоров'я з твоїми приятелями.
- Відійдеш чи ти від мене нарешті! - Закричав тальярі у нестямі від гніву. - Я тобі ще раз кажу, що я не ламав ніг у твоєї вівці і до стада твоєму не тільки не підходив, а навіть і не дивився на нього.
Але так як пастух, не розуміючи його, все ще тримав перед ним кульгаву вівцю, розхвалюючи її на всі лади, то тальярі не витерпів і замахнувся на нього кулаком.
Пастух, у свою чергу, розсердившись, приготувався до гарячої обороні, і вони, мабуть, побилися б, якщо б їх не зупинив якийсь чоловік, який проїжджав повз верхи на коні.
Треба вам сказати, що в індійців існує звичай, коли вони засперечалися про що-небудь, просити першого зустрічного розсудити їх.
Ось пастух і тальярі і вхопилися, кожен зі свого боку, за узду коня, щоб зупинити верхового.
- Зробіть ласку, - сказав вершникові пастух, - зупиніться на хвилину і побачте, хто з нас правий і хто винен? Я дарую ось цій людині вівцю з мого стада в подяку за його послуги, а він в подяку за мій подарунок мало не прибив мене.
- Зробіть ласку,-сказав тальярі,-зупиніться на хвилину і побачте, хто з нас правий і хто винен? Цей злий пастух звинувачує мене в тому, що я понівечив його вівцю, коли я й не підходив до його стада.
До нещастя, обраний ними суддя був також глухий, і навіть, кажуть, більше, ніж вони обидва разом. Він зробив знак рукою, щоб вони замовкли, і сказав:
- Я вам повинен зізнатися, що цей кінь точно не моя: я знайшов її на дорозі, і так як я дуже поспішаю в місто у важливій справі, то, щоб швидше встигнути, я і зважився сісти на неї. Якщо вона ваша, візьміть її, а як ні, то відпустіть мене скоріше: мені ніколи тут довше залишатися.
Пастух та тальярі нічого не розчули, але кожен чомусь уявив, що їздець вирішує справа не на його користь.
Обидва вони ще голосніше почали кричати і лаятися, докоряючи в несправедливості обраного ними посередника.
У цей час на дорозі показався старий брамін (служитель в індійському храмі. - Ред.). Всі три сперечальника кинулися до нього і стали навперебій розповідати свою справу. Але брамін був так само глухий, як вони.
- Розумію! Розумію! - Відповідав він їм. - Вона послала вас вблагати мене, щоб я повернувся додому (брамін говорив про свою дружину). Але це вам не вдасться. Чи знаєте ви, що в усьому світі немає нікого сварливі цієї жінки? З тих пір, як я на ній одружився, вона мене змусила наробити стільки гріхів, що мені не змити їх навіть у священних водах річки Гангу. Краще я буду харчуватися милостиню і проведу решту днів мої в чужому краю. Я зважився твердо, і всі ваші вмовляння не змусять мене змінити мого наміри і знову погодитися жити в одному будинку з такою злою жінкою.
Шум піднявся більш як перше, всі разом кричали з усіх сил, не розуміючи один одного. Тим часом той, який вкрав коня, побачивши здалеку людей, що тікають, прийняв їх за господарів вкраденої коні, проворно зіскочив з неї і втік.
Пастух, помітивши, що вже стає пізно і що його стадо зовсім розтеклась, поспішив зібрати своїх овечок і погнав їх у село, гірко скаржачись, що немає на землі справедливості, і приписуючи всі прикрощі нинішнього дня змії, яка переповзла дорогу в той час, коли він виходив з дому, - в індійців є така прикмета.
Тальярі повернувся до своєї накошенной траві і, знайшовши там жирну вівцю, невинну причину суперечки, звалив її на плечі і поніс до себе, думаючи тим покарати пастуха за всі образи.
Брамін добрався до ближньої села, де й зупинився ночувати. Голод і втома кілька вгамувати його гнів. А на другий день прийшли приятелі і родичі та вмовили бідного браміна повернутись додому, обіцяючи усовістити його сварливу дружину і зробити її слухнянішим і сумирніше.
Чи знаєте, друзі, що може спасти на думку, коли прочитаєш цю казку? Здається, ось що: на світі бувають люди, великі і малі, які хоча і не глухі, а чи не краще глухих: що говориш їм - не слухають; в чому запевняє - не розуміють; зійдуться разом - засперечалися, самі не знаючи про що. Сваряться вони без причини, ображаються без образи, а самі скаржаться на людей, на долю або приписують своє нещастя безглуздим прикметами - прокидався солі, розбитому дзеркала ... Так, наприклад, один мій приятель ніколи не слухав того, що вчитель говорив йому в класі, і сидів на лавці немов глухий. Що ж вийшло? Він виріс дурень дурнем: за що ні прийметься, ніщо йому не вдається. Розумні люди про нього шкодують, хитрі його обманюють, а він, бачте, скаржиться на долю, що ніби-то нещасливим народився.
Зробіть милість, друзі, не будьте глухі! Вуха нам дані для того, щоб слухати. Одна розумна людина зауважив, що у нас два вуха і один мова і що, стало бути, нам потрібно більше слухати, ніж говорити.