>—
Це було в одному лісі, де я жив раніше,— сказав Бігунець,— На узліссі
текла річка, та така широка, що не можна було й перейти...
— Це був Дніпро? — спитала Золота Жінка.
—
Це був Дніпро,— сказав Бігунець,— Один Зайчик тікав від Лисиці, і вже
не було йому куди втікати, тільки через міст. А той міст був прив'язаний
за мотузки. Біг Заєць уже по мосту, коли до нього Лисиця тільки
добиралася...
— Це якийсь дуже кумедний міст на мотузках,— сказала Золота Жінка.
—
Авжеж, бо це казковий міст,— сказав Бігунець,— Так от, якби злякався
Заєць, то побіг би геть, а Лисиця його догнала б. Але він не злякався.
Він не побіг, а спинився.
«Гей ти, Лисице,— закричав він,— коли ступиш на міст, я розв'яжу мотузки, міст захитається і ти впадеш у річку і втопишся!..»
— А хіба він справді не міг розв'язати мотузків? — спитала Золота Жінка.
— Ну звісно, не міг. Вони були не для заячих лап. Все-таки тримали цілого моста і мали бути туго зав'язані.
— І Лисиця злякалася?
— Злякалася й повернула назад. А Заєць пішов своєю дорогою, сказавши собі те, що я завжди кажу: «Не треба нікого боятися!»
Золота
Жінка всміхнулася й погладила Бігунця по голівці. І від того дотику
волосся його заблищало, заясніло і стало зовсім золоте.
— Я хотіла б мати сина такого, як ти! — сказала Золота Жінка.
—
А я хотів би, щоб у мене була така мама, як ви,— сказав тихесенько
Бігунець і захоплено подивився на Сонце,— Знаєте, я ніколи не бачив
своєї мами. Може, в мене її не було? Я живу на землі так довго, часом
мені здається, що моя мама — якесь дерево чи роса... Може так бути?
Золота
Жінка не відповіла. Сиділа задумано й дивилася туди, де топилася в
м'якому сутінку земля. І був там у цей мент вечір, і золотилися води, і
спалахували ясним сяйвом шибки, а дерева примовкли і нерушно завмирали —
все готувалося на землі до спочинку.
— Ні,— сказала Золота Жінка,— Коли б я тебе взяла за
сина, ти мусив би назавжди лишитись у цьому палаці. А ти
потрібен на землі.
Вона встала, аж хрумкнули в неї кісточки в колінах, і повільно пішла по сходах.
— Я дуже втомилася,— сказала вона,— Але зараз я ви
несу тобі сонячної води.
Вона
винесла золоту осяйну гарбузку, віддала її Бігунцеві і поцілувала його в
лоба. Тоді повернулася, повільно-повільно пішла по сходах, а за якийсь
час впливла у відчинені двері, які так само повільно й урочисто за нею
зачинилися.
Відтак темрява впала на світ, і Бігунець аж очі протер,
щоб роздивитися. Біля нього яскраво світилася золота гарбузка, і була
вона як зірка. Бігунець пішов по одній із стежок, що була як права рука
сонячного палацу, і ті, хто дивився в цей час із землі в небо, казали:
«Дивіться, зірочка рухається!»
Відтак темрява впала на світ, і Бігунець аж очі протер, щоб роздивитися.
Біля нього яскраво світилася золота гарбузка, і була вона як зірка.
Бігунець пішов по одній із стежок, що була як права рука сонячного
палацу, і ті, хто дивився в цей час із землі в небо, казали: «Дивіться,
зірочка рухається!»
Бігунець спинився на краю стежки, і в нього аж голова закрутилася.
— Гей, Рітозіє, Золота Птахо! — гукнув він дзвінко,—
Допоможи мені спуститися на землю!
Але
довкола стояла глуха тиша, тільки чутно було, як подзвонюють навколо
скляні, блискучі зорі. Бігунцеві аж холод у п'ятки зайшов, коли він ще
раз зирнув на землю, а вуста його тихо зашепотіли ще одну казку про те,
що не треба нічого боятися. Він заплющився, притулив до грудей золоту
гарбузку, відштовхнувся і полетів униз. А ті, котрі дивилися з землі у
небо, вигукнули здивовано:
— Дивіться, дивіться, зірка падає!
Зірка
падала. Швидко й стрімко неслась у просторі, і від того льоту аж у
вухах свистіло. Золота гарбузка була наче повітрям надута, але все одно
Бігунець мав щільно приплющені очі. Падав і чекав. Чекав, що розіб'ється
разом зі своєю гарбузкою, натомість плавно опустився на оповиту тьмою
Землю.
— Де це я? — спитав, роззираючись.
— Вдома, біля своєї печерки,— сказав йому приятель Павук,— Що це в тебе світиться в руках?
—
Це те, заради чого я й до сонця дістався! — сказав Бігунець,— Але зараз
я надто втомився, щоб розказувати. В мене очі злипаються й падають, а
руки й ноги ватяні.
— Лягай і відпочинь,— сказав турботливо Павук,— Я постережу твій скарб.
—
Дякую тобі, любий друже,— втомлено мовив Бігунець, бо очі в нього
справді злипалися. І поки дійшов він до свого ложа, заснули його ноги,
коли ж ліг, заснули й руки. Він дихнув якнайглибше, і заснули його
груди, зирнув у просвіт з печерки туди, де тремтіли зорі, і заснула його
голова. І всі заснули в цьому світі, навіть Котило, якому цієї ночі
наснилося щось дике й неймовірне.
А привиділося йому, що знову
прийшов до нього той малий зухвалець із золотими п'ятками і викликав
його на герць. І була в того зухвальця в руках золота шабелька, схожа на
блискавку, якою викресав він вогонь. Той вогонь затріщав і загугонів, і
охопив усе Котилове тіло і почав спалювати його. Котило помчався,
намагаючись збити вогонь. Він ревів і виривав з корінням дерева, зрештою
і до річки докотився і почав падати з якоїсь дуже високої кручі. Але
він не впав із тої кручі, бо прокинувся і довго віддихувався, щоб
позбутися наслання. Відтак повільно скотився в долину, в якій стояла
крем'яна скеля, і почав зі скреготом наточувати собі зуби.
— Не дамся
так просто,— сказав він сам собі після того, як зуби його стали наче
леза,— Я ще поборюся з тобою, малий нікчемо, бо немає в світі сильнішого
за мене, і поки я живий, такого й не буде.
Вранці голосний спів пташок розбудив Бігунця. Він визирнув із печерки: були то ті пташки, яких він перших зустрів у цьому лісі.
— Доброго ранку, Бігунцю,— сказав Перший Птах.
— Доброго ранку, птахи,— озвався весело Бігунець.
— Тут був такий переполох,— сказав Другий Птах.
— Коли ти покинув нас,— сказав Птах Третій.
— Я літав до Сонця,— сказав Бігунець.
— Котило лютував, як ніколи,— мовив Перший Птах,— Загинула твоя приятелька, стара Ворона.
— Моя провідниця? — вигукнув вражено Бігунець.
— Еге ж,— проказав Другий Птах,— І ще одне...
— Що іще? — спитав стурбовано Бігунець.
— Котило вже близько галявини, де стоїть Берізка.
Тоді стрепенувся Бігунець і не став більше розмовляти,
а схопив золоту гарбузку і тільки блиснув п'ятами. Здалося Трьом Птахам і Павукові, що то золота зірка промчалася повз них.
А
Котило в цей час і справді добирався до галявинки з Берізкою. Трощив і
ламав дерева та траву, ковтнув живцем сплячого зайця, ведмедя, який
надто довго вранці розчухувався. Люто блимотіли заплилі салом очі. Щось
незрозуміле бурмотів він собі під ніс — хотів конче в цей день дістатися
до галявини, на, якій мусила стовбичити та, що колись єдину він
уподобав, але яка відмовилася стати йому дружиною.
Дика лютість
розпирала Котила. Того ранку він став ще товстіший і ще нещадніший.
Валив, рубав і сік дерева, лишаючи за собою порожню землю, на якій уже
не скоро виросте зело. Знову здійнявся переполох у лісі: тікали звірі,
летіли геть птахи, і дерева поривалися вискочити з землі. Засихали з
туги джерела, а криниці випивав Котило одним прицмоком, вичерпувалися
калюжі й озерця — і їв, їв, їв без кінця та краю Котило, наче ніяк не
міг наситити свого черева.
Тоді побачили Мурашка, Метелик і маленький, незграб-ненький Жучок, що нізвідки нема спасіння, і перезирнулися поміж себе.
— А що, друзі,— сказала Мурашка,— здається, немає нашій любій Берізці рятунку?
— А де той Бігунець? — спитав Жучок.
— Бігунець полетів до Сонця, - сказав Метелик.
— І рятувати Берізку треба нам самим,— сказала Мурашка.
— Але ж ми такі маленькі! — сказав Жучок.
— Маленькі, але не боягузи,— відказав Метелик.
— У бій, друзі! — вигукнула Мурашка,— Ми тепер єдині охоронці цього лісу й Берізки!
І
злетів сміливо Метелик. Мурашка сіла на маленького, незграбненького
Жучка. Відштовхнувся він ногами і загув, як літачок. І полетіли вони,
забувши страх, туди, де ревіло й скреготало. Але в цей час сильно чхнув
Котило, бо застряв йому в носі листок, Від того чхання здійнявся вітер,
відкинув геть Метелика, а Мурашка впала разом із Жучком на землю. І
заборсався маленький, незграбненький, бо впав він на спину і тільки
лапками смикав. І навіть Мурашка, яка аж із себе пнулася, щоб допомогти
Жучкові, не могла йому пособити...
Бігунець же мчав так, як ніколи.
Ті, що бачили той його біг, могли сказати, що це й справді летить золота
зірка. Водночас усі безпомильно вгадували, хто ж то такий, отой
дивовижний бігун, і веселий гомін радості пробіг по лісі.
— Бігунець вернувся, Бігунець,— казали один до одного птахи.
— Бігунець уже тут,— шелестіли одне одному дерева, а трави підхоплювали цей шелест і передавали комахам.
—
Бігунець! Бігунець! — раділи комахи і звірі, і цей радісний шум дійшов
навіть до Котила. Той спинився на хвилю, прислухаючись, і щось
незнайоме, шорстке і дивне зарухалося йому біля серця. Але це була
тільки мить, бо наступної хвилини лють знову пойняла чудисько.
— То це мав би я боятися якусь комаху, приндю й мале опудало?!
І
ще з більшою шаленістю кинувся він на дерева, ламаючи їх, як сірники,
бо вже побачив між тих дерев просвіт — то була галявина, на якій тремом
тремтіла й плакала з горя та відчаю тоненька й гарна Берізка.
Але
Бігунець уже був на галявині. Він зняв вершечок із золотої гарбузки,
щось блиснуло зсередини, і неземні пахощі наповнили раптом усю галявину.
І, вдихаючи ті пахощі, завмерли навколо дерева, перестав мотиляти
лапками Жучок, а Мурашка втомлено витерла з лоба піт. Жучок же легко
перекинувся зі спини на ноги. Від того запаху опритомнів Метелик і
полетів чимдуж на галявину. Жадібно почали напиватися тим запахом і
квіти, бо захотіли й собі так само духмяніти. Дійшов цей запах навіть до
Котила, який теж завмер, роззявивши пащеку, і не міг якийсь час рушити
із місця — в роті в нього загусала непережована їжа.
— В ім'я Сонця, сином якого я ледве не назвався,— дзвінко сказав Бігунець,— я вертаю тобі, Берізко, колишню подобу!
Він
підійшов і оббризкав деревце зусібіч перламутровою рідиною. Поступово
почали всихати гілки, а берізка на очах ставала меншою й меншою. За мить
покрилася рожевим туманцем, який зовсім заволік те місце, де стояло
дерево, і поступово в тому серпанку почали проступати обриси крихітної
дівочої постаті. Довге її волосся було сплетене в коси, а червоні
стрічки засвітилися — розсипалися по спині разом із стрічками інших
кольорів. Очі в неї були карі й такі гарні, що Бігунець аж рота
розтулив.
— А я тебе знаю, дівчинко,— сказав він,— Я бачив тебе колись, як сидів на березі річки і будував уявно собі хатку.
Ти була тоді в моїй хатці...
Дівчинка нічого на те не сказала, вона вискочила з рожевої хмарки, й очі її засвітилися тривогою.
—
Не час нам розбазікувати,— сказала вона,— Онде Котило вже зовсім
близько. Я ж маю сказати тобі слово, що врятує цей ліс. Вступи в бій із
Котилом, Бігунцю, переможи його, бо інакше ніколи-ніколи не побачиш ти
своєї хатки і мене в ній.
Вона махнула ручкою, схованою у вишитий рукав, і від цього руху збудився Котило, зарипів зубами, розминаючи загуслу їжу.
—
То ти боїшся Котила? — засміявся Бігунець,— Коли хочеш, я розкажу тобі
казку про те, що не треба нічого боятися, і ти перестанеш боятися!
Але дівчинка не слухала його. Схопила Бігунця за руку і кинулася бігти.
— Мерщій! — закричала вона,— Я тобі повинна ще дати вогняну шаблю!
Бігунець побіг разом із дівчинкою, але не тому, що він злякався, а з несподіванки, бо не знав, що його одразу й вирішити...
Котило
ж тим часом ковтнув їжу, а як побачив у просвіті своїх ворогів, що
завзято тікали, рявкнув так, що аж листя з дерев посипалося. Проїв між
дерев широку дорогу і за мить уже був на галявині. Тоді проти нього
знову постали Мурашка, Метелик і Жучок. Мурашка не злякалася могутнього
ворога і вкусила його в черево, Метелик вдарив крильми в люте око
Котилові, а Жучок спробував копнути Котила ногою. Від того загойдався і
застогнав Котило, і хоч Мурашка, Метелик та Жучок не завдали йому шкоди,
всі побачили, що не тільки Бігунець може не боятися Котила.
Отоді-то
й вискочив супроти нього озброєний вогняною шаблею Бігунець. Де здобула
її Берізка, ми не встигли побачити, адже відбулося стільки подій.
Можливо, вийняла з дна струмка чи зняла з найвищого дерева, а може, та
шабелька була шматком сонячного променя? Ми цього не знаємо, але
Бігунець вискочив супроти Котила таки озброєний.
— Гей ти, Котиле! — вигукнув він дзвінко,— Викликаю тебе на герць!
Глянув
на нього Котило й миттю пригадав свій сон. Але перед ним стояв
настільки маленький чоловічок і так добродушно світилися сині його очі,
що не зміг злякатися Котило свого ворога, а тільки зареготав, аж луна
пішла гаєм.
— То це ти, такий малий та нікчемний, зважився битися зі мною? Глянь на мене, який я великий та могутній, як нато
чено в мене зуби! Не страшить це тебе?
— Ні,— сказав Бігунець,— бо ти непотрібний. Ти не маєш жодного приятеля і не зробив нікому нічого доброго.
Тоді
побачив Бігунець, як починають запливати кров'ю малі Котилові очі. Він
клацнув зубами, аж Бігунцеві вуха позакладало, і прохрипів вже сердито:
— То начувайся, нахабна комахо! Востаннє тебе попереджаю: зійди ліпше мені з дороги!
На те засміявся Бігунець.
— Той, хто просить ворога зійти з дороги,— сказав він,— той боїться!..
Тоді
зовсім роз'ятрився Котило. Клацнув зубами і кинувся на Бігунця. І знову
замиготіли довкола Котила золоті спалахи. Бігунець мчав довкола
велетенського Котилового тіла і цюкав його звідусіль вогняною шабелькою.
На те чудовисько страшно закричало і заметалось, бо нестерпний біль
пронизав його. Кинувся Котило в один і другий бік, зрештою, і дзиґою
закрутився, намагаючись таки схопити Бігунця. Але чим швидше він
крутився, тим швидше біг Бігунець, знову-таки махаючи шабелькою і
вражаючи ворога,— сам же він лишався неушкоджений.
Тоді Котило
захотів здолати супротивника своїм голосом. Заревів так, що й справді
все листя довкола осипалося, що й справді захитався Бігунець і затулив
вуха пальчиками. І знову кинувся на нього Котило і ледве не проковтнув,
якби вчасно не злетіла Бігунцева шабелька і не розкраяла Котилові губу.
Знову заревіла дико потвора, і це був ще страшніший рев, аж загруз від
того Бігунець по коліна в землю. Однак той крик викликав печію і в
самого Котила, бо виклав він на те останню силу, і його так запекло, так
запекло, що в місцях, уражених Бігунцевою шабелькою, замиготіли
вогники.
Тоді вирвався з землі Бігунець і знову замахав вогняною
зброєю. Від того забушувало довкола Котила полум'я, і побачив він, що
сон його справджується. Через те злякався непомірно й кинувся чимдуж у
просіку, що її сам і проїв. Мчав по голому полі, і хто бачив те, міг би
розказати, що мчала вогняна куля, і дикий рев трусив тоді повітрям. І
хоч котився Котило по сирій землі, не вщухало й не гасилося на ньому
полум'я. Вогняна куля помчала чимдуж до річки і начебто з тіла спадала
від такого шаленого бігу. Зрештою стрибнула із кручі, але це вже не був
велетень-чудисько, котрий страхав цілий світ,— за дорогу він обгорів
так, що лишився від нього тільки клаптик. Цей клаптик і полетів із кручі
в річку, а що надто сильно відштовхувався, витяглися в нього довгі й
тонкі ноги. А що боявся розбитися об воду, виросли в нього лапи передні.
А що він позеленів від страху, то став Котило зовсім зелений, а доки
летів до води, то це вже була зовсім невелика і нікому не страшна жаба.
Так
закінчився той знаменитий поєдинок Бігунця й Котила, про який і тепер
виспівують у травні пташки. Сам же Бігунець повернувся до своєї печерки,
але мусив зупинитися здивований. Біля печерки стояла гарна, чепурна
хатка з обкатаних водою камінців, а на дверях золотом блищала табличка:
БІГУНЕЦЬ
Бігунець
хоч і був дуже втомлений, все ж поспішив у ту хатку, бо здогадався:
мало бути там чисто й затишно. І мали стояти там крихітні меблі, зовсім
такі, які він збирався зробити, бо вікна й двері — це побачив він
знадвору — прикрашали химерно сплетені фіранки й гардини, і звісно, хто
сплів їх Бігунцеві в подарунок — той-таки його приятель Павук. Неважко
здогадатися, що зустріла Бігунця найкрасивіша в світі дівчинка, коси в
якої були заплетені і спускалися аж до землі. Голівку їй прикрашав вінок
із квітів, що пахли так, як пахне вода, якою вмивається сонце, і від
того вінка на груди й спину, наче барвисті струмки, стікали стрічки.
Була на дівчині чудово вишита сорочка і барвиста плахточ-ка, а на ногах
лискучі й новенькі червоні чобітки.
Бігунець стояв і дивився на це чудо, а що був дуже зворушений, то не вигадав нічого іншого, як скинути шапку -бирку і сказати:
— Доброго дня, дівчинко! Можна, я буду з тобою дружити?
|
