В тридев'ятім славнім царстві,

де колись був цар Горох,

є тепер на господарстві

мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки,

а на сажень борода,

знає край і вдовж, і вширшки,

і кому яка біда.

Чи хто правий, чи неправий,

чи хто прийде сам, чи вдвох, -

всіх приймає пан ласкавий,

тільки треба мовить: "Ох!"

На зеленому горбочку

спершу він людей приймав,

потім сів у холодочку,

звідти голос подавав.

А як з ранку та й до ранку

стали люди обридать,

Ох зробив собі землянку,

Оха більше не видать.

Але хто те місце знає,

де трухлявий пень і мох,

той приходить і волає

або й тихо каже: "Ох!"

Хоч би навіть ненароком

теє "ох!" промовив ти,

знай, що вилізе те боком, -

воріття вже не знайти!

Бо затягне з головою

трясовиця мохова

і з душею ще живою

під землею похова.

Під землею ж там - палати,

де вольможний Ох сидить,

гарні, пишнії кімнати,

срібло-злото скрізь ряхтить;

дорогії самоцвіти,

наче зорі, миготять,

скрізь заморські дивні квіти,

по клітках пташки сидять;

золотії грають рибки

в кришталевих скриньочках;

і ведмеді ходять дибки

в рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать

блиск і пахощі міцні,

попугаї заторочать

приказки якісь дивні.

І безглузді очі втупить

в тебе рибка, мов чига...

Тут ведмедів гурт обступить,

кожен лапу простяга, -

той бере тебе за руку,

той торкає за плече;

боронь боже ворухнутись! -

кров одразу потече.

Бо крізь білі рукавички

враз проб'ються пазурі

гачкуваті, мов гаплички, -

так і вп'ються, мов щурі.

Тож, коли вже раз попався, -

наче в пастку бідна миш, -

то сиди, мов прикувався,

не рушай, мовчи та диші

Вийде Ох: "Вітай в гостині!

Чи волієш нам служить?

Чи волієш, може, нині

головою наложить?"

Скажеш: "Я служить не згоден", -

зараз цок тебе в лобок,

якщо ти носить не годен

рукавички й жупанок.

Стань на службу - подарують

рукавички й жупанець,

привітають, пошанують, -

тільки ж там тобі й кінець!

Вічно будеш пробувати

у підземному дворі,

більш тобі вже не видати

ані сонця, ні зорі.

Де торкнешся - всюди брами

під замком та під ключем...

Десь далеко хтось часами

озивається плачем.

Спів на плач відповідає,

плач на спів, так без кінця...

Кажуть, бранка там ридає,

жде юнака-молодця;

коло неї там жар-птиця

співом душу потіша,

та сумна міцна темниця,

смутна в дівчини душа.

Якби хтів їй волю дати

хто з хоробрих юнаків,

мусить перше розрубати

сімдесят ще й сім замків...

Вже вам казка обридає?

Що ж! хто має кладенець,

хай замки ті розрубає, -

буде казочці кінець!