Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти,- де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з'їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже, - є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він із своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже:
- Мої зернятка! Я знайшов! А чужий і собі:
- Мої! Коли мої! Коли мої!
І почали битися. Та так б'ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір'я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять, та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж наші зернята? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка за курчатами, квокче та промовляє:
- Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!
- Що ти кажеш? - питають горобці.
- Та то я дякую вам, що ви такі дурні! От поки ви здуру бились, то я з своїми курчатами поснідала вашими зернятками! Що то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас птахи були!..
Чужий горобчик розсердився за таку мову.
- Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! - підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався і замислився.
"А правда, - думав він, - краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти".
Подумав, подумав та й почав просити курку:
- Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!
- Е, ні! - каже курка. - Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, - он своїх діточок чималенько, поки-то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! - та й пішла собі в курник.
Зостався горобчик сам.
- Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити! - і полетів у гай.
Прилетів у гай, коли бачить - сидить зозуля на калині та все: "Ку-ку! Ку-ку!". От він до неї:
- Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.
- А я тобі от що скажу, - відповіла зозуля, - як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.
- Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! - відрізав горобець і полетів геть.
Полетів він геть, аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до-нього та й каже несміливо:
- Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні...
- Що, що, що? - заклекотів бузько.- Тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..
Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху.
Бачить він: сидить на ріллі ґава і сумує. От він до неї:
- Дядино, чого ви так зажурились?
- Сама не знаю, синочку, сама не знаю!
- Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?
- Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже. Бог з ним!
- Прощавайте, дядино! - сказав горобчик.
- Щасливо!
Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди,- бачить: справді, сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:
- Пані! Чи ви спите? Пані! Пані!
Сова як кинеться, як затріпоче крилами.
- Га? Що? Хто? - кричить, витріщивши очі.
Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.
- Та се я, горобець...
- Горобець? Який горобець? Не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Осе напасть?
І вдень не дадуть заснути...
І сова знов заснула. Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало темніти, прокинулась сова та як заведе: "Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у..." Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх та й годі!..
- Ти тут чого? - спитала.
- Та я, вибачайте, моя пані, ще зранку тут сиджу...
- І чого?
- Та чекаю, поки ви встанете
- Таж я встала! Ну чого тобі треба? Чого стримиш?
- Я хотів би вас просити, вибачайте ласкаво, чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі...
- Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голоод-на! - гукнула сова та як засвітить очима...
Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховався та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче:
"Че-че-че!" Горобчик прокинувся, аж дивиться: сидить на сучку сорока-білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.
- З ким ви, панянко, так розмовляєте? - спитав її горобець.
- А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!
- Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.
- А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити... - і заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та дрібніш...
- А бодай тобі заціпило, скреготухо! - крикнув горобчик. - Ото і лушить! Цур тобі! - та скоріш від неї геть.
Сів собі горобчик на полі та й думає:
"Де я того розуму навчуся? Скільки світу злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться..." Зажурився він, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук ходить та так поважно.
"Ну, ще в сього поспитаю; се вже останнє", - подумав горобчик.
- Навчіть мене розуму! - звернувся він просто до крука.
- Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.
- Розум, молодче, по дорозі не валяється, - мовив поважно крук, - не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи.
Полетів горобчик, засмутився. "Що то мені така наука?" - гадає собі; однак більше ні в кого розуму не питав - обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знову гуляти веселенько. Ні гадки йому.

І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові - холод, голод! Вночі, де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втеряє. От і почав наш горобчик до розуму приходити - годі сваритися!
Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, - та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе, - а перше, то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як-то гнізда будуються. Почав він пір'ячко до пір'ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати.