>Один мірошник залишив у спадщину трьом своїм синам млин, осла і кота.
Сини швидко поділили спадщину: старший забрав собі млин, середній — осла, а меншому дістався кіт.
Менший брат дуже засмутився.
—
Мої брати,— казав він,— зможуть чесно заробити собі на хліб, якщо
житимуть разом. А мені, бідолашному, коли я з'їм кота і зроблю
рукавички з його шкури, лишиться тільки померти голодною смертю.
Кіт почув ті слова, але нітрохи не збентежився.
—
Не журіться, хазяїне,— сказав він з поважним і серйозним виглядом.—
Приготуйте мені торбинку та замовте пару добрих чобіт, щоб зручніше було
ходити по чагарниках, і ви самі скоро переконаєтесь, що ваша частка не
така вже й погана, як це може здатися на перший погляд.
Спочатку
менший брат не надав цьому особливого значення, але, згадавши, як
ловлячи щурів та мишей, кіт удається до різних спритних витівок і
хитрощів — зависає догори ногами, ховається в борошно і прикидається
неживим,— він подумав: «А що, коли й справді кіт допоможе мені в біді?»
Як
тільки кіт одержав усе, що просив, він узув чоботи, перекинув торбинку
через плече, взяв шворки в передні лапи й подався в гайок, де було дуже
багато кролів.
Кіт поклав у торбинку висівок та заячої капусти і ліг
у кущах, ніби мертвий, очікуючи, щоб який-небудь молодий, недосвідчений
і легковажний кріль поткнувся в його торбинку поласувати тим, що в ній
було.
Ледве він ліг, як молоде дурненьке кроленя, спокусившись
висівками, залізло в торбинку. В ту ж мить кіт спритно затяг шворку і
схопив кроленя.
Дуже гордий зі своєї здобичі, кіт пішов у палац і попросив, щоб про нього доповіли королю.
Кота ввели до королівських покоїв. Там він низько вклонився королю і сказав:
—
Ваша величносте! Мій пан маркіз Карабас (таке чудне ім'я вигадав кіт
своєму хазяїнові) звелів мені піднести вам ось цього кроля зі свого
садка.
— Скажи своєму хазяїнові,— відповів король»— що я йому дуже вдячний і задоволений з такого подарунка.
Кіт ввічливо попрощався й пішов геть.
Іншим
разом він сховався в житі, так само розклав свою торбинку і, тільки-но
дві цікаві куріпки забралися в неї, смикнув за шворки і впіймав обох.
Тоді він знову пішов у палац до короля й підніс йому птахів.
Король із задоволенням узяв куріпок.
Так
час від часу протягом двох чи трьох місяців кіт приносив королю дичину,
яку нібито вбивав на полюванні або розводив у садках його хазяїн.
Одного
разу, довідавшись про те, що король разом зі своєю дочкою,
найвродливішою принцесою в світі, їде на прогулянку берегом річки, кіт
прибіг до свого хазяїна і сказав йому:
— Якщо ви послухаєтесь моєї
поради, то будете щасливі все життя. Вам треба лише викупатися в річці у
тому місці, де я покажу, а все інше я вже влаштую сам.
Маркіз Карабас зробив усе так, як йому порадив кіт, навіть не здогадуючись, навіщо це потрібно.
Саме коли він купався, берегом річки проїздив у своїй кареті король.
— Рятуйте! Рятуйте! Маркіз Карабас потопає! Король, почувши цей одчайдушний крик, визирнув
з
карети. Він одразу ж упізнав кота, який не раз приносив йому в
подарунок дичину, і наказав своїй варті бігти на допомогу маркізові
Карабасу.
Поки бідолашного маркіза витягали з річки, кіт підійшов
до карети і розповів королю, що в той час, як його хазяїн купався,
з'явилися злодії і вкрали одяг, хоч він, кіт, і кричав щосили: «Ловіть
злодіїв!»
Насправді хитрун сховав одяг свого хазяїна в кущах під великим каменем.
Король
негайно наказав своїм придворним принести для маркіза Карабаса одне зі
своїх найкращих убрань і був надзвичайно ласкавий до нього.
Принцесі
маркіз теж дуже сподобався: адже він був гарний і стрункий хлопець,
чудовий королівський одяг був йому дуже до лиця, а ніжний і шанобливий
погляд красномовніше за будь-які слова промовляв про його лагідну вдачу.
Король запропонував маркізу сісти в карету і поїхати з ними на прогулянку.
Побачивши селян, що косили на луках, він озвався до них:
— Глядіть мені, люди добрі, якщо ви не скажете королю, що ці луки належать маркізові Карабасу, буде вам лихо!
— Це луки маркіза Карабаса,— відповіли косарі в один голос, бо кіт дуже налякав їх своїми погрозами.
— У вас тут чудовий маєток,— прихильно сказав король маркізові Карабасу.
— Так, ваша величність,— відповів маркіз,— щороку на цих луках прекрасний сінокіс.
А кіт, що біг попереду, зустрів невдовзі женців та й каже:
— Глядіть мені, люди добрі, якщо ви не скажете, що ця нива належить маркізові Карабасу, буде вам лихо!
Король, що під'їхав за хвилину до женців, захотів узнати, чия то нива.
— Маркіза Карабаса,— відповіли женці в один голос, і король знову був задоволений, так само, як і маркіз.
А
кіт, забувши про втому, біг попереду карети і всім, кого зустрічав по
дорозі, наказував одне й те саме, так що король був дуже задоволений,
що у маркіза Карабаса такі великі володіння.
Нарешті кіт прибіг
до чудового замку, що належав страшному людожерові. Той людожер був
надзвичайно багатий: саме він був хазяїном усіх тих земель, через які
щойно проїздив король.
Кіт розпитав, хто був той людожер та що він умів робити, і попросив дозволу ввійти в замок та віддати шану його хазяїнові.
Людожер зустрів кота з усією ввічливістю, на яку тільки здатні людожери, і запропонував йому відпочити
Кіт погодився і сказав:
—
Мене запевняли, ніби ви вмієте обертатися на будь-яку тварину і легко
можете, наприклад, обернутися на лева або слона. Чи так це?
— Авжеж,— відповів людожер грубим голосом,— і щоб довести вам, що це правда, я зараз обернуся на лева.
Вдарившись об підлогу, людожер в одну мить обернувся на величезного лева.
Кіт
так перелякався, побачивши перед собою страшного звіра, що й незчувся,
як здерся на ринву, хоч це було важко і небезпечно, бо він був у
чоботях, а в них не так уже й просто дряпатись по дахах.
Людожер голосно зареготав у відповідь.
—
Мене також запевняли,— сказав кіт,— ніби ви вмієте обертатися і на
дрібних тварин, наприклад, на щура або мишу. Як по правді, я вважаю, що
це неможливо.
— Неможливо? — перепитав людожер.— Ну так дивіться!
І в ту ж мить він обернувся на малесеньку мишу, яка хутко забігала по підлозі.
А кіт, тільки-но побачив мишу, накинувся на неї і з'їв.
Тим часом король, проїжджаючи мимо, звернув увагу на чудовий замок людожера і захотів оглянути його.
Кіт почув гуркіт карети, кинувся назустріч і сказав королю:
— Прошу ласкаво, ваша величність, до замку маркіза Карабаса.
Гості ввійшли
у велику залу, де побачили чудово прибраний стіл: людожер саме чекав
своїх друзів, які, довідавшись, що приїхав король, поспішили непомітно
втекти.
Помітивши, якими закоханими очима позирала на маркіза Карабаса принцеса, король, захоплений його багатством, сказав:
— Якщо хочете, пане маркіз, ви можете стати моїм зятем!..
Маркіз низько вклонився, подякував королю за честь і того ж дня одружився з принцесою.
А кіт став дуже поважною особою і полював з того часу на мишей тільки задля розваги.
Художник Felix Lorioux
|
