> Жила колись у селі дівчинка, яку звали Лі Жуй. Батько в неї помер, коли вона була
зовсім маленька. От і залишилася вона вдвох з матір'ю. Жили дуже бідно, але
дівчинка із самого малечку привчилася до роботи.
Спочатку допомагала вдома матері, а коли трохи підросла, почала щодня ходити в
гори: збирала хмиз, носила його на базар, а на вторговані гроші купляла рис та деякі інші харчі. Так вони й жили.
Якось вона взяла сокиру та коромисло і пішла в ліс. Несподівано почався дощ. Лі Жуй сховалася під крислатим
деревом. Але дощ лив мов із відра, і великі краплини,
стікаючи по листі, невдовзі стали падати дівчинці на голову, промочили її благенький одяг. Лі Жуй змерзла й побігла в глиб лісу, щоб десь там знайти
кращий захисток.
Раптом на галявині вона побачила невеличкий будинок. Там
стояло ліжко, стіл, стільці і шафа з харчами. Дівчинці дуже хотілося їсти. Але в
будинку нікого не було, а сама вона не насмілилась брати чуже. «Я тут захисток від дощу знайшла, як же після цього ще й їжу брати, не спитавши дозволу?» -подумала вона.
Лі Жуй оглянула кімнату й помітила, що стіл укритий
товстим шаром пилюки, а на підлозі повно сміття.
Засукала рукави і взялася до роботи.
Витерла стіл та стільці так, що вони аж заблищали, підмела підлогу. Ледве-но закінчила роботу, як відчинились
двері і до кімнати зайшов сивобородий дідусь. Він
ласкаво привітався, поставив на стіл їжу і запросив дівчинку пообідати разом з ним.
Наївшись,
дівчинка з вдячністю подивилась на дідуся, їй хотілося зробити для нього щось приємне, і вона спитала: - Дідусю, борода
у вас виросла
така довга, чи не заважає вона вам? Дозвольте, я її підстрижу. Підстрижи, моя люба.
Лі Жуй
підкоротила бороду, зібрала обстрижене волосся і хотіла його викинути, але дідусь застеріг її: — Не викидай, це дуже цінна річ.
Дівчинка згорнула волосся в хустку й віддала старому.
Коли дощ
припинився і небо проясніло, Лі Жуй
стала прощатися з дідусем.
Шкода відпускати таку роботящу помічницю,—
сказав дідусь,— - але ти
мусиш повернутися до матері, вона
чекає на тебе. Хотілося б подарувати тобі що-небудь. Візьми хоча б обстрижене волосся.
«Навіщо воно мені?» — подумала
дівчинка.
— Бери,- з нього матимеш немалу
користь.
Щоб дідусь не образився, Лі Жуй взяла вузлик і пішла.
Дома вона про все розповіла матері.
— А дай-но мені подивитись,— сказала мати.
Дівчинка розгорнула хустку... Замість волосся там лежав чудовий блискучий шовк.
Мати почала прясти той шовк, з її рук виходила тонка нескінченна нитка. Лі Жуй носила ті нитки на базар, і в неї їх виривали з
рук, навіть не торгуючись.
Відтоді мати щодня сідала до прядки, а дочка ходила на базар, і вони забули, що таке нужда.
