У хижці на березі моря жив молодий рибалка на ім’я Бай Шан. Якось юнак упіймав маленьке черепашеня, але пожалів його і відпустив назад у море. Раптом біля човна Бай Шана з’явилася небаченої краси дівчина й сказала:

— Я дочка морського царя й хочу нагородити тебе за добре серце.

Царівна наділа рибалці на шию намисто з перлин, і вони враз опинилися на морському дні перед брамою підводного палацу. Вхід до нього охороняли дивовижні дракони. А сам палац, увесь із коралів і перлів, сяяв.

У затишку та розкошах прожив Бай Шан разом із красунею-царівною чотири роки. І все було б добре, якби юнак не сумував за своєю домівкою.

— Що ж, повертайся на землю, — сказала царівна, — інакше ти помреш від туги. Але візьми моє намисто з перлин, і якщо захочеш, то воно допоможе тобі повернутися до мене. Тільки дивись, не порви його, інакше ми не зможемо побачитися.

Бай Шан начепив намисто й тієї ж миті опинився на рідному березі. Там лагідно світило сонце, зеленіли пагорби, квітували вишні. Та й пісок біля моря, з якого в дитинстві Бай Шан будував вежі, був таким золотим, як колись... Юнак аж заплакав від радості.

Рибалка квапливо піднявся вгору знайомою стежкою. Але його хижка зникла! Не було й дерева, у тіні якого вона стояла.

Раптом рибалка побачив сивого діда й підійшов до нього.

— Ви не знаєте, що сталося з хижкою Бай Шана? — запитав хлопець.

— Бай Шан? — перепитав старенький. — Мій прадід розповідав мені про юнака з таким іменем. Він потонув у морі 400 років тому. Не знайшлося навіть друзки від його човна. Море поглинуло все, а його мати померла від горя.

Не маючи ні рідних, ні домівки, Бай Шан був чужим у селищі. Всім було байдуже до незнайомого самотнього хлопця. Ніщо більше не тримало рибалку на землі. Перед тим, як повернутися в море до царівни, він вирішив відвідати могилу матері на кладовищі, що якраз тулилося до моря. Могильний камінь з рідним ім’ям так заріс мохом, що Бай Шан ледве відшукав його серед трави. У відчаї хлопець шарпонув сорочку на грудях і ненароком зачепив намисто! Немов сльози, посипалися перлини в траву. Спина Бай Шана вмить зігнулася, руки затремтіли, а волосся вкрила сивина...

Бай Шан був у відчаї. Що ж робити? Аж раптом до нього підповзла черепаха — та сама, яку ще черепашеням він колись уполював, пожалів і відпустив у море. Вона мовчки позбирала перлини в траві, а тоді дуже спритно нанизала їх на трав’яну стеблину і поклала перед Бай Шаном, який старів-танув на очах, а так не хотів помирати.

Розчулений Бай Шан узяв намисто і заплакав. І сталося диво: щойно сльози окропили намисто, тієї ж миті Бай Шан, напрочуд молодий і здоровий, опинився серед моря в човні. Він плив до своєї царівни — його найзаповітніше тепер бажання збувалося! Черепахи-рятівниці поруч не було, тож Бай Шан вигукнув просто в небо:

— Спасибі тобі, о черепахо! Ти так вчасно нагодилася!

Ось так добро, яке колись зробила людина, обертається для неї самої добром.