| Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
|
 | |  |
|
В разделе материалов: 60
Показано материалов: 41-50 |
Страницы: « 1 2 3 4 5 6 » |
|
Мильна булька невеличка,
соломинка й черевик
йшли по лузі.
Бачать - річка.
як добратись на той бік?
|
|
До козиної до хати
з лісу стежечка веде.
В хаті маму ждуть козлята,
а коза із лісу йде.
|
|
Один мірошник залишив у спадщину трьом своїм синам млин, осла і кота.
Сини швидко поділили спадщину: старший забрав собі млин, середній — осла, а меншому дістався кіт. |
Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та
гордовитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.
Вона мала двох дочок, теж чванливих і гордовитих. А в чоловіка була своя
дочка, надзвичайно добра та ніжна — вся в матір, найкращу жінку в світі. |
Дуже давно була собі принцеса, яка обожнювала всякі золоті дрібниці. Її улюбленою іграшкою була золота кулька. |
|
Одного дня серед зими, коли надворі сипав
сніг, як біле пір'я, королева сиділа біля
вікна й вишивала. Рама у вікні була з
чорного дерева, і сніг проти неї здавався ще
білішим. Задивилася королева на той сніг і
вколола пальця голкою. Щоб не так боліло,
вона виставила руку на холод за вікно, і на
сніг упало три краплі крові. |
Царь с царицею простился
В путь-дорогу снарядился,
И царица у окна
Села ждать его одна.
Ждет-пождет с утра до ночи,
Смотрит в поле, инда очи
Разболелись, глядючи
С белой зори до ночи;
Не видать милого друга!
Только видит: вьётся вьюга,
Снег валится на поля,
Вся белёшенька земля.
|
|
—
Це було в одному лісі, де жив я раніше,— сказав Бігунець.
—
Хіба ще є й інші ліси, крім нашого? — спитала Ворона.
—
Авжеж! І стільки, що пальців не вистачить, щоб перелічити. Але не
перебивай мене... Мандрував у тому лісі їжачок із Зайчиком. Озирнувся
Зайчик — аж Вовк суне, страшний-престрашний. Злякався Зайчик, а їжачок
каже: «Він тому страшний, що ти злякався». «Еге,— сказав Зайчик,—
спробуй не злякатися, коли він такий страшний!»
—
Так, так! — хитнула Ворона,— Як той Котило.
—
Еге ж, як той Котило, так і Зайчик
А їжачок підкрався до Вовка і як вколе! Упав Вовк і не може встати. «Ой, коле-коле-коле! — кричить,— Ой, коле-коле-коле!»
—
Так то ж їжак,— сказала Ворона,— У зайця колючок нема!
—
Почекай, я докажу,— мовив Бігунець,— Іде Ведмідь, а їжачок — раз! — і
вколов. Упав Ведмідь і як закричить: «Ой, коле-коле-коле!» І пішли далі
Зайчик з їжачком. А їжачок і каже: «От! Не треба ніколи боятися!» Так
що ти мені сказала про якісь голки? |
|
Буває один такий день улітку,
коли роси починають легенько бриніти, тоді над землею лунає тепла
музика. Мало хто чує таку музику, бо відбувається це тоді, коли люди ще
сплять, а сонце от-от має випірнути з-за обрію.
Саме такий ранок вибрав собі Бігунець, щоб прибігти в цей ліс Недобір,
у якому вирішив оселитися. Біг же він невідь-ізвідки, зате біг
знаменито. Його маленькі п'яточки миготіли швидше від спалахів на воді
у вітряний сонячний день, а тільце його -аж невидиме ставало. Отож,
той, хто спостеріг його біг, міг тільки й побачити, що оті дивні,
лискучі спалахи.
Він спинився біля невеличкої печерки і роззирнувся. Його побачили
кілька пташок, один Зайчик та один їжачок. Зайчик та їжачок розтулили
роти від здивування, а пташки забули на мить, яку це вони пісню співали.
Перед ними стояв маленький чоловічок, такий маленький, як мізинець
семирічної дівчинки. «Він такий маленький,— розказував потім Зайчик
своїм родичам та знайомим,— як моє вухо! Ні, де там: він на половину
мого вуха і на чверть лапки!» |
|
Це місто було недалеко й
неблизько, десь там, куди по-казують пальцем, але куди не ведуть ні
дороги, ні залізниці. Здається, існувало воно таке, як опишемо, давно,
і, може, про нього хтось написав у грубезних книгах, які зачиняються на
замки майже так само, як і хати, а може, і в таких книжках про те місто
не написано.
Уявляю, що воно із тих, які сняться тим дітям, котрі перед тим були
смутні або ж коли перед тим цілий день гризли на пальцях нігті. По тому
вони лягають у ліжечка, заплющують очі й бачать довгі порожні вулиці,
якими вітер мете куряву. Довкола стоять глиняні будинки, посередині —
ви-сокий королівський палац, збудований із потемнілого від часу
каміння. Цей палац має безліч башточок і веж, а найвища з них
увінчується довгим списом, об який розбиваються холодні й теплі вітри і
свистять при тому, ніби в сопілки дмухають. Од того люди, що йдуть
вулицями, пригинаються, бо вітер плює їм у вічі, а піску й куряви там
багато через те, що не росло в тому місті ані дерево, ані трава, ані
квіти. Люди ж одягались у сіру й чорну одежу, і ніколи вони не
веселилися й не сміялися, бо й не знали, що воно таке. |
| |
| |  |
|
|
