Казка про країну Мережину, країну вишивок, плетінь, мережива. Там живуть веселі та волелюбні мешканці – мережинці - Мотузочки, Ниточки, Шворочки, Шнурочки. Хлопчик Євген потрапляє до країни у час небезпеки, у час володарювання темного та страшного Павука. Як повернути Мережині кольори, співи та волю?...
(У 2012 р. казка-дипломант міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова»)

Жила була маленька дівчинка. Звали її Дуся, і було їй 5 років. Найбільше Дуся любила свята: Новий рік і День Народження. Здавалося, що в ці дні обов'язково станеться що-небудь дивне, і життя чарівним чином зміниться, як в казці. Проте ніяк, ну ніяк не могла Дуся застати ту чарівну хвилинку в Новорічну ніч, коли б'ють куранти і треба загадувати бажання. Як не кріпилася дівчинка, як не терпіла щосили, а все- таки засипала, не дочекавшись півночі.

А уранці, прокинувшись, навіть плакала від образи.

Настає ранок. Маленькими своїми ніжками ти тупаєш по підлозі, заливаючись радісним сміхом. Прокинулися усі - і улюблена сестричка з кісками, і папа, і мама. Промінець світла, пробиваючись крізь поки що зашторені вікна, торкається твоїх оченят. Ти посміхаєшся, мружишся і відвертаєшся від настирного промінця.

Попереду весь день! Стільки усього цікавого він в собі несе! Ти ще не знаєш, чого, але точно знаєш, що він буде цікавим.

Одного разу теплим весняним днем маленька Поля гуляла з мамою в парку. Сонечко світило так яскраво, що дівчинка увесь час незадоволено мружилася. Ховалася вона від сонечка і за кущик, і за дерево, і в пісочниці, але сонячні промінчики знаходили її всюди. І тоді Поля попросила маму:

- Матуся, а ти можеш вимкнути сонце?

- Навіщо, Поля?

- Розумієш, - стала пояснювати Поліна, - воно увесь час світить мені в очки, і я із-за нього нічого не бачу. Нехороше сонечко. Краще б його не було!

- Дитино, сьогодні я розкажу тобі казочку про "добринки" та "сердинки".

Якось одна маленька дівчинка, Оленка, вже вкотре намагалася скласти будиночок з кубиків. Та снову не вдалося – зруйнувався. Оленка дуже розсердилася:

- Ну чому так!

- Чому ти сердишся, маленька? – співчутливо запитала матуся.

- Мамо, мій будиночок впав! - відповіла донечка.

- Все одно, не треба так гніватися… – мама знизила плечима та й вийшла кудись з кімнати. Оленка так засмутилася, що навіть ніжкой тупнула: «А я буду сердитися! Ну чому в мене нічого не виходить…»

Уранці на лісовій галявинці зібралися майже всі мешканці лісу – зайченятка, їжачки, лисички, ведмедики. Тут вони гралися і пустували, бігали і відпочивали.
І що вони побачили? Із землі, пробиваючись до сонечка, з’явився невеличкий росточок.
«Що це? Звідки він узявся?» - питали один в одного лісові мешканці.

Жили два маленьких хлопчики, два сусіди. Один, Сергійко, був слухняний, а інший, Миколка, ніколи не слухав маму чи тата.
Одного разу на подвір”я хлопчиків впало невідоме насіннячко. Сергійкові мама одразу порадила посадити насіння, тому що добра справа завжди приносить гарні результати, наче вдячність. А Миколка нікого не слухав та вважав, що йому не потрібно нічого ніколи робити.

Жила-була маленька дівчинка. Всі її любили, дарували багато іграшок.
В дівчинки була одна мрія - вона хотіла завести песика, щоб бавитися з ним, виховувати, гуляти. Але батькі на це не були згодні - вони жили в невеликому будиночку, де місця для песика не було.
Дідусь з бабусею якось подарували дівчинці іграшкового песика. Дівчинка спочатку зраділа, але швидко зрозуміла, що іграшка не може давати лапку, бігати за м'ячиком, просто гратися. Вона назвала песика Барбосиком і посадила на стільчик біля свого ліжечка. Дивилася на нього і зітхала.

Жила собі повітряна кулька. Вона була дуже красива – яскравого рожевого кольору. І було в неї багато братиків і сестричок – великих і маленьких, яскравих і різнокольорових. Усі вони дуже полюбляли подорожувати і час від часу залітати у віконця тих будиночків, де жили слухняні малюки.
Особливо подобалось повітряним кулькам влаштовувати малюкам свята і влаштовувати розваги. Вони перелітали від хлопчика до дівчинки, потім від дівчинки до хлопчика, і всім було весело і цікаво.