На другий день після змагань у цілому Багдаді всі тільки й говорили що про вродливого й хороброго чужинця; всі, хто його бачив, а особливо ті, кого він переміг, були зачаровані його лицарським поводженням, і навіть у крамниці. Калум-Бека перед самим Саїдом заходила мова про славного Альманзора; усі шкодували, що ніхто не знає, де живе цей бравий лицар. Наступного тижня Саїд знайшов у будинку феї ще кращий одяг і ще багатше спорядження. Цього разу на площі зібралася половина Багдада, навіть каліф дивився зі свого балкона й теж дивувався чужинцеві Альманзору, а після закінчення змагань повісив на шию Саїдові велику медаль на золотому ланцюжку, як ознаку свого задоволення його лицарською відвагою. Ця друга, ще блискучіша перемога Саїда викликала великі заздрощі серед багдадського юнацтва. «Якийсь чужинець,- казали вони,- прибуває в Багдад, щоб одібрати у нас славу, честь і перемогу! А потім в інших містах нахвалятиметься, що між цвітом багдадського юнацтва не знайшлося нікого, хто б міг з ним зрівнятися!» Так вони поговорили між собою і вирішили на найближчому змаганні немовби випадково напасти на нього вп'ятьох або й ушістьох.

Гостре око Саїда помітило ці ознаки неприязні; він бачив, як юнаки сходилися по закутках і перешіптувались між собою, поглядаючи на нього лихим оком; він відчував, що, крім каліфового брата та сина великого візира, йому ніхто тут не симпатизує, та навіть і вони своїми розпитуваннями,- де його можна знайти, які у нього тут справи, чи йому в Багдаді до вподоби,- неабияк докучали йому.

За дивним збігом обставин, з усіх молодих людей, що люто поглядали на Саїда-Альманзора, найворожіше ставився до нього той чоловік, якого Саїд недавно збив з ніг у крамниці Калум-Бека, коли той хотів учепитися в бороду купця. Цей чоловік дуже пильно й заздрісно придивлявся до обличчя Саїда; хоча Саїд кілька разів переміг його, але це не було достатньою причиною для такого запеклого ворогування, і Саїд уже боявся, чи не впізнав він у ньому по зросту або голосу Калум-Бекового прикажчика: від глуму й помсти цих людей нікуди було б дітись. Однак напад, на який наважилися заздрі вороги, несподівано був відбитий - і завдяки передбачливості та завзяттю самого Саїда, і завдяки дружбі, яку відчули до нього брат каліфа та син великого візира. Як тільки ці двоє побачили, що не менше шести чоловік оточили Альманзора і хочуть стягти його з коня додолу або хоч обеззброїти, вони зараз же кинулися туди, розштовхали весь натовп і навіть пригрозили, що виженуть зі змагань тих, хто здатний на таку зраду.

Більше чотирьох місяців Саїд дивував увесь Багдад своїм завзяттям. Одного вечора, повертаючись  додому, він почув чиїсь голоси, що здались йому ніби знайомими. Поперед нього йшли чотири чоловіки і про щось радились. Коли Саїд нищечком наблизився до них і почав прислухатися, то почув, що вони розмовляють між собою мовою Селімового племені з пустелі, і здогадався, що вони вирішили пограбувати когось. Першим його наміром було дати ходу від цієї компанії, але потім він зміркував, що, може, йому пощастить перепинити яке лихе діло, і він наблизивсь до них, щоб підслухати їхню розмову.

- Той, що стояв коло воріт, сказав прямо: перша вулиця праворуч від базару,- говорив один з них.- Там він проходитиме сьогодні вночі з великим візиром.

- Добре,- озвався другий,- великого візира я не боюся - він старий, і з нього такий собі лицар, інша справа каліф: він чудово володіє шаблею, та й не повірю, що за ним слідом не йде десять або дванадцять охоронців.

- Ані душі! - встряв у розмову третій.- Усі, хто його бачив і впізнавав уночі, кажуть, що він ходить тільки з візиром або з головним євнухом. Цієї ночі він буде наш. Тільки глядіть! Щоб і пальцем не торкнули його.

- Мені здається, що найкраще,- знову почав перший,- заарканити його за шию. Вбивати не будем, бо за труп у викуп нам дадуть або мідяки, або й зовсім нічого.

- Отже, за годину перед північчю! - промовили всі разом і розійшлись у різні боки.

Саїд неабияк перелякався, почувши про цей напад. Спершу він хотів негайно бігти до палацу й попередити каліфа про небезпеку. Та коли юнак минув уже кілька вулиць, йому згадалися слова феї про те, якої поганої думки каліф про нього: безперечно, там тільки поглузують з його звістки або вважатимуть це за хитрий спосіб підлеститись до самого багдадського володаря, тоді він сповільнив ходу і вирішив за краще покластися на свій меч і власними руками врятувати каліфа з пазурів розбійницької банди.

Саїд не пішов додому, до Калум-Бека, а сів на східцях мечеті й чекав, коли зовсім смеркне. Як настала ніч, він пішов базаром до тієї вулиці, про яку говорили розбійники, й заховався за виступом якогось будинку. Там він просидів мало не годину, коли раптом почув, що двоє чоловіків повагом ідуть уздовж вулиці; спочатку він думав, що то каліф зі своїм великим візиром, та ось один заплескав у долоні, й до них зараз же тихенько підбігли з базару ще двоє. Вони пошепотілись, а потім розділилися: троє заховались поблизу Саїда, а четвертий почав ходити туди й сюди вулицею. Ніч була дуже темна й тиха, і Саїдові треба було покладатися на свій тонкий слух.

Минуло ще півгодини, коли почулось, як хтось іде до базару. Розбійник теж почув ту ходу й прослизнув повз Саїда в напрямку базару. Хода наближалась; уже можна було бачити кілька темних постатей. Тоді розбійник заплескав у долоні, і всі троє вискочили зі сховища й побігли вперед. Очевидно, в тих, на кого нападали розбійники, була при собі зброя, бо почувся брязкіт шабель. Саїд витяг свій дамаський кинджал і з криком: «Смерть ворогам великого Гаруна-аль-Рашида!» - кинувсь на підмогу. Першим ударом він одразу поклав одного й напав на тих двох, що замірялись обеззброїти чоловіка, на шию якого вже накинули аркан. Саїд блискавично змахнув кинджалом, щоб перерубати мотузок, і при цьому так ударив розбійника по руці, що одітнув її разом з мотузком. Роабійник із страшним криком поваливсь на землю. Тим часом чоловік, на якого було накинуто аркан, відчувши себе вільним, витяг свого кинджала й устромив його збоку в груди третьому розбійникові. Як побачив це останній розбійник, то покинув свою шаблю й щодуху кинувся навтьоки. Саїду не довелося довго чекати, щоб дізнатися, кого він врятував: вищий із подорожніх підійшов до нього й промовив:

- Обидві пригоди однаково дивні - і намір вбити мене чи полонити, і несподівана допомога та порятунок. Як ти взнав, хто я такий? Чи ти знав про намір цих людей напасти на мене?

- Повелителю правовірних! - відповів Саїд.- Я не сумніваюся, що це ви; вчора смерком я йшов вулицею Ель-Малек позаду кількох чоловіків, що розмовляли чужою мовою, яку я колись мав нагоду вивчати. Вони домовлялись про те, щоб вас полонити, а шановного візира вбити. Оскільки було вже пізно вас попереджати, я надумав заховатися там, де вони вас підстерігатимуть, і при потребі прийти вам на допомогу.

- Дякую тобі,- промовив Гарун-аль-Рашид,-я думаю, що тут нам нічого залишатися. Візьми оцей перстень і приходь завтра з ним до мого палацу. Там ми з тобою докладно поговоримо про все і вирішимо, чим найкраще тебе нагородити. Ходімо, пане візире, не слід тут зоставатися - вони можуть повернутись.

Сказавши ці слова, каліф надів юнакові на палець свій перстень і взяв великого візира за руку, щоб іти далі; але той попрохав зачекати і, повернувшись до здивованого Саїда, простяг йому великий гаманець з грішми.

- Юначе,- промовив візир,- візьми цей гаманець, бо мій ласкавий пан каліф може тебе зробити ким завгодно, навіть моїм заступником, і я вважаю за краще зробити це сьогодні, ніж завтра. Та не думай, що я відкупляюсь від подяки: як тільки тобі що треба буде, приходь просто до мене, і я зроблю, що в моїй силі.

Сп'янілий від щастя, Саїд пішов швиденько додому. Калум-Бек зустрів його дуже неприязно; спочатку він сердився, чому так довго немає Саїда, а далі занепокоївся, чи не втратив він чудової вивіски для своєї крамниці. Калум-Бек зустрів його лайкою, і галасував, і казився, мов божевільний. Саїд, зазирнувши одним оком у гаманець і побачивши, що там повно золотих, зміркував, що з такими грішми він міг би повернутися додому і без милості каліфа, яка, безперечно, не буде меншою, ніж дяка його візира,- тому коротко й виразно заявив Калум-Бекові, що більше не залишиться у нього ані єдиної години. Спочатку Калум-Бек дуже перелякався, а потім став в'їдливо посміхатись і сказав:

- Ах ти голодранцю, пройдисвіте, нікчемний лежню! Та куди ти подінешся, коли я перестану про тебе дбати? Хто тебе нагодує, хто прихистить тебе на ніч?

- А ви цим не журіться, пане Калум-Бек,-відповів уперто Саїд,- зоставайтесь собі на здоров'я, а мене більше ви не побачите!

З цими словами Саїд пішов геть, а Калум-Бек, отетерівши, дивився йому вслід. Але ранком, добре обміркувавши цю подію, Калум-Бек погнав своїх посильних розшукати, куди подівся втікач. Довго вони даремно шукали, а потім один з них повернувся і сказав, що бачив, як Саїд вийшов з мечеті і попрямував до караван-сараю.

Тільки тепер його зовсім не впізнати: одягнутий у гарну одежу, за поясом кинджал і шабля, а на голові розкішний тюрбан.

Почувши про це, Калум-Бек вибухнув прокляттям і закричав: «Це він мене обікрав і справив собі одяг! Обдурив мене!» Він мерщій побіг до варти, а оскільки там знали, що Калум-Бек - родич Мессура, головного євнуха, то дуже швидко дали купцеві кількох вартових для арешту колишнього прикажчика. Саїд сидів перед караван-сараєм і спокійно домовлявся з одним купцем про подорож до Бальзори - свого рідного міста. Зненацька на нього накинулось кілька чоловік і, незважаючи на опір, скрутили йому руки за спиною. На його запитання, навіщо чиниться таке насильство, відповіли, що за рішенням варти та його законного хазяїна Калум-Бека. Тут нагодився і сам малий негідник. Він, як хотів, глумився над Саїдом, а потім повивертав йому кишені й з вигуком вдоволення витяг звідти, на превеликий подив усіх присутніх, чималий гаманець з золотими.

- Дивіться, люди добрі! Все це він поступово накрав у мене, негідник! - репетував Калум-Бек.

І люди з огидою дивились на арештованого й говорили:

- Чи бач, такий молодий, такий гарний, а вже таке ледащо! Тягніть його до суду, до суду його! Нехай дадуть йому доброго хльосту!

Вартові потягли Саїда, а величезна процесія людей всіх станів приєдналась до них по дорозі, і всі вигукували:

- Дивіться, люди добрі! Ось вам вродливий прикажчик з базару; він обікрав хазяїна й хотів дременути з чужим добром! Аж двісті золотих украв!..

Суддя зустрів Саїда дуже суворо. Саїд хотів захищатись, але той не дав йому й рота розкрити, а слухав лише купця. Він показав Калум-Бекові гаманець і спитав, чи ті гроші вкрадені у нього, чи ні. Калум-Бек присягнув, що в нього. Хоча брехлива присяга допомогла йому присвоїти гроші, але вродливого прикажчика, що був йому дорожчий від тисячі золотих, купцю не повернули, бо суддя промовив:

- Іменем закону, встановленого тільки недавно нашим всемогутнім паном каліфом, кожна крадіжка з базару більш як на сто золотих карається довічним засланням на дикі острови. Цей злодій попався дуже до речі: він якраз двадцятий до компанії таких, як сам, умільців; завтра їх посадимо на корабель і вивеземо в море.

Саїд впав у відчай. Він благав суддю вислухати його, дозволити йому хоч одним словом перемовитися з каліфом, але той був непохитний. Калум-Бек, що вже каявся в своїй присязі, так само прохав суддю змилуватись, однак той суворо відрізав:

- Чоловіче, ти маєш своє золото й будь тим задоволений. Іди собі додому й мовчи, бо за кожне суперечливе слово я оштрафую тебе на десять золотих.

Спантеличений Калум-Бек замовк, а суддя дав знак, і бідолашного Саїда вивели з суду.

Його кинули в темну й вогку в'язницю; дев'ятнадцять сіромах, що вже валялися там на соломі, зустріли свого нового товариша по недолі скаженим реготом і прокльонами на адресу судді та каліфа. Та хоч яким страшним ввижалось йому майбутнє, хоч якою страшною була думка про вигнання на безлюдний острів, а Саїд утішався тим, що на другий день їх визволять з цієї тюрми. Але він жорстоко помилявся, коли думав, що на кораблі їй буде краще, ніж тут. Усі двадцять злочинців, кинуті на самісіньке дно корабля, в такий тісний закуток, що не можна було стояти не зігнувшись, товклись і бились між собою за краще місце.

Вже два тижні вони були в дорозі. На п'ятнадцятий день здійнялися страшні хвилі, і на кораблі зчинилася незвичайна метушня та біганина. Саїд здогадався, що починається буря; це його влаштовувало, бо він сподівався умерти.

Корабель страшенно кидало з боку на бік, і, зрештою, він увесь затріщав і міцно сів на підводну скелю. З палуби долинав ґвалт і галас, змішаний з виттям бурі. Потім усе стихло, але один з арештантів помітив, що в корабель рине вода. Вони почали стукати в люк, що був угорі, над ними, та ніхто не відповів. Коли ж вода ринула сильніше, тоді спільними зусиллями арештанти натисли на люк і виламали його.

Вони вибігли по драбині на палубу, але там не знайшли ні душі. Весь екіпаж поплив шукати рятунку на човнах. Більша частина каторжників була у відчаї, бо буря дедалі дужчала, а корабель тріщав і поволі тонув. Ще кілька годин   вони посиділи на палубі, потім знову налетів вітер, корабель зірвало з підводної скелі, на якій він застряг, і розбило, на тріски.

Саїд учепився за щоглу й тримався з усієї сили.

Хвиля кидала його на всі боки, а він не випускав дерева з рук, гріб ногами і таким чином тримався на поверхні. Так він проплавав серед смертельної небезпеки, може, з півгодини і раптом помітив, що з одежі, як і колись, вислизнула його дудочка на золотому ланцюжку, й вирішив ще раз спробувати, чи не подасть вона голосу. Вхопившись однією рукою за щоглу, другою Саїд підніс дудочку до уст, подув - і пролунав дзвінкий чистий звук, буря враз ущухла, хвилі згладилися, немовби море полили олією. Саїду стало легше дихати, і він почав оглядатись, чи не видно де землі, і раптом відчув, що колода, котра зненацька опинилася під ним, якось дивно заворушилась і посунулась; він глянув на неї і з острахом побачив, що сидить не на колоді, а їде верхи на величезному дельфіні. Коли, трохи згодом опам'ятавшись, Саїд побачив, що дельфін хоч і дуже швидко, але спокійно й рівно пливе вперед, він приписав свій дивний порятунок чудесній дудочці і добрій феї і щиро подякував їй, звертаючись просто до неба.

Стрілою летів дивовижний кінь Саїда по морській хвилі, і перед тим, як почало смеркатись, він побачив берег і впізнав широку річку, куди дельфін одразу ж завернув. Проти течії дельфін плив слабше, і Саїд, щоб не померти від голоду та спраги, надумав попоїсти. Пригадавши собі, як роблять в такому разі в стародавніх чарівних казках, він витяг дудочку, подув у неї і побажав у думці, щоб йому був добрий обід. Зараз же риба спинилась, а з води виринув стіл, такий сухий, мовби він тиждень стояв на сонці, і багато заставлений різними смачними стравами. Саїд жадібно накинувся на них, бо дуже зголоднів на злиденному арештантському пайку; попоївши досхочу, він подякував, а стіл зараз же пірнув у воду. Тоді Саїд штовхнув дельфіна, і той негайно рушив далі річкою, яка впадала в море.

Сонце вже сідало, коли в туманній імлі Саїд побачив велике місто, мінарети якого нагадували мінарети Багдада. Думка про Багдад не надто тішила юнака, проте його довір'я до доброї феї було дуже велике, і він не сумнівався, що більше не потрапить у пазурі безсоромного Калум-Бека. Приблизно за милю від міста, на березі річки, Саїд побачив розкішний палац; на превеликий подив, риба пливла в тому напрямку.

На даху палацу видно було багато гарно вдягнутих чоловіків, а на березі Саїд побачив цілий гурт слуг. Усі вони дивилися на нього й від здивування плескали в долоні. Дельфін спинився біля мармурових східців, що йшли від річки до будинку, і ледве Саїд встиг ступнути на них ногою, як риба зникла без сліду. В ту ж мить до нього збігли вниз по східцях кілька слуг й попрохали від імені свого пана завітати до нього й запропонували перемінити одяг на сухий. Він швидко перевдягся в сухе та гарне вбрання і пішов слідом за слугами на дах, де побачив трьох чоловіків. Найвищий і найпоказніший з усіх люб'язно привітав його.

- Хто ти такий, дивний чужинцю,- спитав він Саїда,- що так правиш рибою, як добрий вершник своїм скакуном? Ти, може, чарівник чи така сама звичайна людина, як і всі ми?

- Пане,- відповів Саїд,- останнім часом мені дуже не щастило, і коли ваша ласка послухати, то я розкажу вам свої пригоди.  І він почав розповідати цим трьом чоловікам свою історію, починаючи від того моменту, як покинув батьківську оселю, й до останнього - коли стався дивний його порятунок. Вони часто перебивали його, висловлюючи велике здивування і зачудування. Коли ж він закінчив, хазяїн, той, що так приязно зустрів його, промовив:

- Я вірю твоїм словам, Саїде! Але ти оповідав нам, що на змаганнях виграв медаль на золотому ланцюжку, а каліф подарував тобі перстень. Чи не міг би ти їх показати?

- Тут, на моєму серці, я зберігаю ці обидві речі,- промовив юнак.- Ці дарунки я втрачу хіба разом зі своїм життям, бо вважаю, що зробив славний і прекрасний вчинок, урятувавши великого каліфа з рук убивць.

За цими словами він витяг ланцюжок та перстень і передав їх господареві.

- Присягаюся бородою пророка, це він, мій перстень! - скрикнув високий гарний чоловік.- Великий візире, обнімімо його, бо це наш визволитель!

Саїдові здалося, що йому сниться, коли обидва чоловіки стали його обнімати. Він кинувся в ноги високому й промовив:

- Даруйте мені, володарю правовірних, що я так з вами говорив, адже ви не хто інший, як Гарун аль-Рашид, великий каліф Багдада.

- Так, це я, твій друг! - відповів Гарун.- І віднині твої сумні пригоди скінчаться. їдьмо зі мною в Багдад, залишайся при мені в числі найближчих друзів, будь одним з моїх найвірніших порадників, бо ти справді тієї ночі довів, що Гарун аль-Рашид тобі не байдужий. Не кожний з моїх найвірніших друзів зважився б на такий вчинок!

Саїд подякував каліфові; він присягнув навіки залишитися при ньому, тільки нехай йому дозволять відвідати батька, який, мабуть, дуже журиться за сином. Каліф визнав це прохання слушним і справедливим. Незабаром вони посідали верхи на коней і ще до заходу сонця прибули в Багдад. Каліф виділив Саїдові при своєму палаці кілька чудових, гарно прибраних кімнат і, крім того, обіцяв збудувати йому власний будинок.

При першій звістці про цю подію прибули Саїдові побратими по зброї - брат каліфа та син великого візира,- вони обнімали його, як чоловіка, що врятував таких дорогих країні людей, і прохали бути їхнім близьким другом. Та як же ж вони здивувалися, коли Саїд їм відповів:

- Я вже давно ваш друг,- і показав той золотий ланцюг, що здобув собі на змаганні, нагадавши їм то те, то інше з минулого.

Вони бачили його раніше смаглявим і з довгою бородою; коли ж Саїд розказав, як і чого він мусив критися від усіх, і коли попросив принести гнучку зброю для вправ і, фехтуючи з суперниками, наочно довів, що він і є Аль-манзор Хоробрий, вони з радістю обняли його вдруге, пишаючись, що мають такого друга.

Наступного дня, коли Саїд разом з великим візиром сиділи у Гаруна аль-Рашида, ввійшов Мессур, головний євнух, і сказав:

- Володарю правовірних, чи не можу я попрохати вашої ласки?

- Я хочу спочатку вислухати тебе,- відповів Гарун аль-Рашид.

- Там на дворі стоїть мій кревний, любий мені двоюрідний брат, Калум-Бек, відомий багдадський купець,- промовив Мессур.- У нього незвичайна справа з одним паном з Бальзори. Син того пана служив у Калум-Бека, потім прокрався і втік невідомо куди. Тепер батько хоче, щоб брат повернув йому сина, а де той візьме, коли його немає. То від бажає і просить ласки, чи не могли б ви пане-господарю, маючи велику прозорливість і мудрість, уладнати між ним і тим бальзорським паном цю сумну справу.

- Добре, я їх розсуджу,- мовив каліф.- Нехай через півгодини твій брат і його супротивник прийдуть до судової зали.

Коли Мессур, подякувавши каліфові, вийшов з покою, Гаруїг аль-Рашид промовив:

- Це не хто інший, як твій батько, Саїде. Через те, що мені пощастило довідатися про все в цій справі, я судитиму їх так мудро, як цар Соломон. Ти, Саїде, заховайся за балдахіном мого трону і будь там, поки я тебе гукну; а ти, великий візире, звели негайно покликати дурного й квапливого суддю -. він буде потрібний мені при допиті.

Обидва зробили так, як їм було наказано. Серце Саїдове закалатало в грудях, коли побачив, як у судову залу тремтячою ходою, блідий та змучений, увійшов батько, і він помітив, з якою самовдоволеною і єхидною посмішкою перешіптувався Калум-Бек зі своїм братом - головним євнухом. Ця посмішка так розлютила Саїда, що він охоче вихопився б із-за балдахіна й добряче відлупцював би купця, бо найбільших страждань і поневірянь він зазнав через цього лихого чоловіка.

В залі зібралось багато народу: всі хотіли послухати, як судитиме каліф. Як тільки каліф сів на своєму троні, великий візир звелів, щоб у залі було тихо, а потім спитав, хто шукає правосуддя у його господаря.  Тоді наперед виступив Калум-Бек і нахабно заявив таке:

- Кілька днів тому я стояв на порозі своєї крамниці на базарі і побачив, що повз крамницю прямує оповісник і тримає в руці мішок грошей; поруч нього йде оцей чоловік. Чую, оповісник кричить: «Мішок грошей тому, хто дасть мені яку-небудь звістку про Саїда з Бальзори!» Цей Саїд був моїм слугою, і я крикнув: «Сюди, друже, я зароблю ці гроші!» Тоді цей чоловік, що тепер такий ворожий до мене, підійшов і так люб'язно спитав мене, що ж саме я знаю. Я відповів йому: «Чи ви часом не Бенезар, його батько?» - а як він те радісно підтвердив, я йому все й розказав, як я зустрів у пустелі юнака, врятував його, доглянув і привіз до Багдада. Чоловік від щирого серця зараз же подарував мені гроші. Та почули б ви, що каже цей божевільний далі. Коли я почав розповідати, як його син служив у мене, як зробив лихий вчинок, тобто прокрався, і потім зник невідомо куди, він не повірив цьому і ось уже кілька днів гризеться зі мною, вимагає, щоб я повернув йому назад сина і гроші, а я не можу віддати ні того, ні іншого, бо гроші я заробив за звістку, яку я йому дав, а його безпутного хлопця не можу висмоктати з пальця.

Потім говорив Бенезар. Він розповів про сина, який той чемний і благородний хлопець, і заявив, що його син ніколи не піде на таке погане діло, щоб украсти чуже. Він вимагав, щоб каліф рішуче розібрав усю цю справу.

- Я сподіваюся,- промовив Гарун до Калум-Бека,- що ти, як велить тобі обов'язок, заявив про крадіжку до варти?

- Ну, звичайно! - скрикнув той, посміхаючись.- Я його навіть привів до судді.

- Гукніть сюди суддю! - звелів каліф. Усім на диво, суддя зараз же, мов у казці, прибув у суд. Каліф спитав його, чи пригадує він цю справу, і той підтвердив, що пам'ятає.

- Що ж, ти вислухав юнака, і він признався у крадіжці? - спитав Гарун аль-Рашид.

- Ні, він був такий упертий, що ні з ким, крім вас, не хотів говорити! - заявив суддя.

- Щось я не бачив його,- промовив каліф.

- Ет, навіщо б я потурав! Тоді б мені щодня довелося зграями водити до вас весь набрід, який забажає з вами говорити.

- Ти ж знаєш, що мої вуха відкриті для всіх,- відповів каліф,- але, очевидно, докази крадіжки були такі, що не було потреби вести до мене винуватого? Ти виставив, Калуме, доволі свідків, які ствердили, що вкрадені гроші твої?

- Свідків? - перепитав Калум-Бек, полотніючи.- Ні, свідків у мене не було, і ви ж самі, володарю правовірних, добре знаєте, що всі золоті схожі один на одного. Звідки ж мені було добути свідків того, що ця сотня золотих взята з моєї каси?

- А звідки ж ти довідався, що ця сума належить саме тобі? - спитав каліф.

- По гаманцю, в якому лежали гроші,- відповів Калум-Бек.

- Той гаманець при тобі? - спитав каліф далі.

- Тут, при мені! - промовив купець, витяг з кишені й подав великому візирові, аби той передав каліфу.

Тоді скрикнув удавано здивований візир:

- Присягаюся бородою пророка! То це твій гаманець, собако? Це мій гаманець, і я подарував його з сотнею золотих одному бравому юнакові, який визволив мене з біди.

- Ти можеш присягнути, що твій? - спитав каліф.

- Це така правда, як те, що я колись буду в раю,- відповів візир,- адже його зробила моя дочка.

- Еге-ге! - скрикнув Гарун аль-Рашид.- Виходить, що ти, суддя, несправедливо судив! Чого ж ти повірив, що гаманець належить тому купцеві?

- Він присягнув,- озвався переляканий суддя.

- То, значить, ти дав брехливу присягу? - гримнув каліф на Калум-Бека, який бліднув і тремтів, стоячи перед ним.

- Святий Аллах! - заблагав купець. - Чи я можу що сказати проти пана великого візира: він вельми поважна людина, але гаманець мій, і нікчемний Саїд його украв у мене. Я б дав тисячу золотих, коли б його можна було поставити тут за свідка.

- Що ж ти зробив з тим Саїдом? - спитав каліф суддю.- Скажи, куди по нього посилати, щоб він відповів мені?

- Я його заслав на безлюдний острів,- сказав суддя.

- О Саїде, мій сину! - скрикнув нещасний батько і гірко заридав.

- Отже, він признався в злочині? - спитав Гарун аль-Рашид.

Суддя зблід. Він блукав очима, не знаючи, що сказати. Нарешті промовив:

- Коли я не помиляюсь, то так - признався.

- Але напевне ти цього сказати не можеш? -провадив далі свій грізний суд Гарун аль-Рашид.- Ну, то ми ж його самого спитаємо. Виходь, Саїде, сюди. А ти, Калум-Бек, зараз же заплати тисячу золотих за те, що він тут.

Калум і суддя, думаючи, що перед ними привид, попадали обидва на підлогу і благали:

- Згляньтеся, згляньтеся!

Бенезар, ледве тримаючись на ногах від радості, пригортав до серця свого знайденого сина. Калїф тим часом з холодною суворістю знову спитав суддю:

- Саїд перед нами. Чи признався він?

- Ні, ні! - скиглив суддя.- Я вислухав тільки Калума, бо він - поважна людина.

- Хіба я поставив тебе суддею над усіма для того, щоб ти слухав тільки поважних людей? - гримав Гарун аль-Рашид у благородному гніві.- На десять років я засилаю тебе на безлюдний острів серед безкрайого моря, щоб ти подумав там про справедливість. А ти, нікчемна людино, ти, що піднімаєш умираючого не для того, аби врятувати, а щоб зробити своїм рабом, насамперед заплатиш йому ті тисячу золотих, що обіцяв їх дати, коли він прийде сюди.

Калум-Бек уже радів, що так щасливо й дешево виплутався з біди, і збирався дякувати каліфові за ласку, коли той додав:

- За брехливу присягу на сто золотих дістанеш сто палок у п'яти. А далі нехай Саїд вибирає, чи хоче він забрати всю твою крамницю з товаром і тебе держати носієм, чи задовольниться платнею по десять золотих за кожний день своєї служби у тебе.

- Відпустіть цього нікчемного чоловіка, каліфе,- вигукнув Саїд,- я нічого не хочу з його добра.

- Ні,- заперечив Гарун,- а я хочу, щоб він оплатив тобі шкоду. Я за тебе роблю вибір: нехай сплачує по десять золотих щоденно, а ти вже сам полічи, скільки днів ти був у його пазурах. А тепер - геть звідси.

Калум-Бека й суддю вивели, а каліф повів Бенезара й Саїда в окрему залу і там сам розказував батькові про свій дивний порятунок з допомогою Саїда, і тільки зрідка його перебивав вереск Калум-Бека, якому тут же в каліфовому дворі відлічували по п'ятах його золоті монети.

Каліф запросив Бенезара жити в Багдаді разом з сином. Той згодився і тільки поїхав ще раз додому по своє добро. Саїд, мов принц, жив у своєму власному палаці, якого йому збудував вдячний каліф. Його друзями були брат каліфа та син великого візира. І в Багдаді навіть склалося прислів'я: «Хотів би я бути таким щасливим, як Саїд, син Бенезара».