Кому траплялося подорожувати по Швабії, той, певно, не минув Шварцвальду. І не тому, що там ростуть такі величезні ялини, яких не побачиш десь-інде, — ні, найбільшу увагу мандрівника привертають тамтешні люди. Височенні на зріст, широкоплечі й дебелі, вони дуже відрізняються від жителів сусідніх околиць. Здається, ніби той міцний дух, що ранками пашить від ялин і яким дихають ці люди, розширює їхні груди, прояснює очі, сталить і гартує тверду вдачу. Але не тільки високим зростом і дужим тілом, а й своїми звичаями та одягом помітно відрізняються вони од тих, що живуть поза лісом. Найкраще одягаються жителі баденського Шварцвальду. Чоловіки там запускають довгі бороди, носять чорні каптани, широченні штани, червоні панчохи та гостроверхі з великими крисами брилі і в такій одежі здаються особливо поважними та огрядними. Більшість з них займається склярським промислом, а декотрі роблять годинники і продають їх по всіх-усюдах.

По той бік лісу живуть такі самі люди, але звичаї та побут у них інакші, ніж у склярів. Це лісоруби: вони валять ялини, обрубують гілля і спускають плоти по Нагольду й Неккару, а далі по Рейну — і вниз за водою, аж до моря, до самої  Голландії. На морі вже добре знають шварцвальдців з їхніми довгими плотами. Вони причалюють до всіх міст, повз, які їх несе течія, в кожному зупиняються і гордовито чекають, чи не купить хто їхнього товару — балок та дощок. Та найкращий ліс — міцні й довгі балки — вони продають за великі гроші в голландських гаванях, де будують кораблі. Ці люди звикли до суворого мандрівного життя. Нема для них більшої втіхи, як майнути на плоту за водою, нема гіршого смутку, як знову вертатися на суходіл. Навіть одягом своїм вони відрізняються од шварцвальдських склярів: ходять в каптанах з темного грубого полотна, носять широченні зелені підтяжки та чорні шкіряні штани, з кишень яких, мов почесна ознака їхнього ремесла, визирають мідні аршини. Та чи не найбільшою їхньою гордістю є чоботи, такі величезні, що, мабуть, ніде на всьому світі таких не носять: натягнуті халяви сягають високо за коліна, і плотогони хлюпаються в глибокій воді, не замочуючи ніг.

Ще до недавнього часу всі шварцвальдці і по цей, і по той бік лісу вірили в лісовиків та лише в останні роки почали позбуватися тих дурних забобонів. Цікаво, що й лісовики, які нібито живуть у глушині шварцвальдських лісів, носять різний одяг. Місцеві жителі запевняють, що невеличкий, доброї вдачі лісовичок Склярчук, який живе по цей бік лісу в околиці склярів, показується людям тільки у гостроверхому брилі з широкими крисами, в жилетці до колін і в червоних панчішках. А другий, велетень Міхель-Голландець, що шастає по той бік лісу, вдягається, як плотогон. Ті, хто його бачив, розповідають про його чоботи: «Такі великі, що звичайній людині по самісіньку шию сягнули б!» — і божаться, що анітрохи не перебільшують.

З оцими лісовиками та з одним шварцвальдським парубком трапилась одного разу дивна пригода. Саме про неї я й хочу вам розповісти.

Жила собі в Шварцвальді одна вдова, Барбара Мунк. її чоловік випалював з дров вугілля і з того жив, а як помер, то мати стала потроху привчати до того самого діла свого шістнадцятилітнього сина. Молодий Петер Мунк, стрункий бравий парубок, не противився тому, бо ще при батькові нічого не бачив, крім вогнища, біля якого просиджував цілими тижнями в диму та кіптяві. Інколи брудний, зашмарований сажею, спускався він возом у ближні містечка й продавав там вугілля. Робота вугляра така, що в нього є чимало часу для думок про всяку всячину — і про себе, й про інших. Бувало ото, сидить Петер Мунк коло вогнища, а навколо нього темним натовпом стоять Старі дерева, і так тихо-тихо всюди… І тоді огорне його сум, аж сльози душать горло, Щось його смутить, а що саме… — він ніяк не зрозуміє. Зрештою, він таки збагнув, що причина його смутку — то злиденна його доля. «Бути якимсь брудним вуглярем, — думав він, — яке то осоружне життя! Он які показні склярі, годинникарі або музики в неділю увечері. А коли б він, Петер Мунк, добре помився, та причепурився, та вдяг-ся в батьків святковий каптан з срібними ґудзиками й у нові червоні панчохи, — одне слово, став би парубок хоч куди, — то однаково всі б сказали: «Ет, та це всього лиш злидар-дровопал!»

Навіть плотогонам з того боку лісу він заздрив. Коли повз нього проходили ці лісові велетні, вдягнуті в гарну одежу, розцяцьковану ґудзиками, пряжками та ланцюжками — не менше ніж на півфунта срібла на кожному, — коли, порозставлявши широко ноги, вони зневажливо дивились,  як танцюють інші, і, мов грошовиті голландські купці, посмоктували довгі німецькі люльки, — тоді йому здавалося, що нема в світі щасливіших людей, ніж оті плотогони.

А вже коли ці улюбленці щасливої долі, граючи в кості, запускали руки в кишені й повними пригорщами витягали звідти гроші, в Петеровій голові зовсім каламутилось, і він сумно чвалав додому, до своєї хатини; траплялося, що святкового вечора який-небудь з отих «лісових панів» за одним заходом програвав більше, ніж бідний Петер Мунк міг заробити за цілий рік.

Між тими панами особливо вирізнялися троє, і Петер не знав, кому з них більше дивуватись. Один з них, гладкий, огрядний дядько з червоною, мов жар, пикою, славився як найбагатший чоловік на всю округу. Його звали гладким Езекіелем. Він двічі на рік їздив з лісом до Амстердама, і щоразу йому щастило продати свій товар набагато дорожче, ніж будь-кому іншому; додому він ніколи не повертався, як інші, не тюпав тижнями пішки, а приїздив зовсім по-панському, в кареті. Другий був довгий і сухий, мов тріска, чоловік, на прізвисько довготелесий Шлюркер. Найбільше заздрив Петер його надзвичайній сміливості та нахабству. Шлюркер не боявся нікого і, коли приходив до корчми, то хоч би скільки там тис лося людей, забирав собі місця більше, ніж четверо найогрядніших людей, бо розкладався з ліктями на столі або простягав свої довгі ноги вздовж усієї лави. І ніхто не наважувався йому й слова мовити проти, бо всі знали, що то неймовірно грошовитий чоловік. Третій був вродливий молодий парубок, великий мастак танцювати: як піде в танок, то дивитися любо, — недарма його прозвали королем танцюристів. Раніше він був бідняком і робив у наймах в одного з «лісових панів», а потім одразу розбагатів, мов князь. Дехто казав, ніби він знайшов десь під ялиною глечик з грішми; інші твердили, що, мандруючи з хазяйськими плотами, він поблизу міста Бінгена-на-Рейні витяг з води, мов рибу, цілу скриньку з золотом: там, мовляв, була колись велика схованка Нібелунгів. Одне слово, так чи інакше, а став він одразу багатий, і всі, од великого до малого, шанували його, наче принца.

Оцих трьох чоловіків і згадував Петер Мунк, сидячи сам у густому лісі. Щоправда, всі вони мали одну ваду, за яку їх ненавиділи, — були дуже немилосердні до тих бідняків, що, заборгувавши, не мали змоги повернути їм гроші. Шварцвальдці — народ з м'яким серцем, але, ненавидячи трьох багатіїв за скнарість, вони не могли не шанувати їх за товсті гаманці: бо хто ж іще міг так розкидатися грошима, немов вони з неба сиплються?

«Так далі тривати не може, — вирішив нарешті глибоко засмучений Петер: напередодні було свято, і люд гуляв у корчмі. — Коли мені не поталанить розбагатіти, то я сам собі щось заподію. Ах, якби то я був такий багатий, як гладкий Езекіель, або такий хоробрий та дужий, як довготелесий Шлюркер, або такий славнозвісний, як король танцюристів, та щоб міг так, як він, кидати музикам золото! І де той хлопець так розжився на гроші?» В думці Петер перебрав силу всяких способів здобути багатство, та жоден з них не вдовольнив його. Потім пригадались йому старовинні легенди про людей, яких зробив багатими лісовик Голландець або другий — маленький Склярчук. Ще як був живий батько Петера, до них учащали всякі люди. Зберуться та як почнуть, бувало, згадувати й розказувати, хто з місцевих багатіїв коли й як розжився, то кінця — краю не видно. І рідко коли обходилось у їх оповіданнях без тих лісовиків. Так, так… Він, Петер, навіть тепер міг би пригадати собі ту примовку, яку треба проказати біля великої старої ялини посеред лісу, щоб викликати малого лісовика. Починалася вона так:

Гей, дідусю лісовик, віком вельми давній, Без числа в тебе землі і без ліку скарбів. Ти пануєш в тих гаях, де гілля буяє…

Та далі, хоч як напружував Петер пам'ять, а ніяк не міг пригадати жодного слова. Багато разів він думав, чи не спитати йому про кінець примовки у когось із старих людей, але кожного разу його спиняв страх: а що коли вони здогадаються про його потаємні заміри? До того ж йому здавалося, що легенда про Лісовика Склярчука не дуже відома і що цю примовку мало хто знає, а то б у лісі було куди більше багатих людей. І справді, чому ні його батько, ні інші бідні люди не робили спроб розбагатіти?

З такими думками завів якось Петер розмову про лісовиків зі своєю матір'ю, але та нічого нового йому не розповіла, а з примовки вона пригадала тільки перший рядок. Тільки й того, що додала, ніби малий лісовик виходить лише до тих людей, котрі народилися в неділю між одинадцятою та другою годиною. І ще зауважила, що Петерові, коли б він знав примовку, пощастило б викликати лісовика, бо він якраз народився в неділю опівдні.

Як почув отаке Петер-дровопал, то аж затремтів від радості. Йому страшенно кортіло негайно  спробувати своє щастя. Він вважав, що досить знати частину примовки й народитися в неділю, аби викликати до себе лісовика. З тим заміром, продавши одного дня все своє вугілля, він не став розкладати нового вогнища, а вдягся в святковий батьків каптан та нові червоні панчохи, нап'яв нового капелюха, взяв у руки свою довгу двохаршинну палицю і попрощався з матір'ю, сказавши:

— Піду оце до міста. Бо скоро вже мені тягнути жеребок у солдати, то я хочу піти до військового начальника та нагадати йому ще раз, що ви — вдова, а я — ваш єдиний син.

Мати похвалила сина за таку дбайливість, а він тим часом подався до великої ялини. Вона стояла на найвищій горі Шварцвальду, і навколо на дві години ходу не було жодного сільця чи навіть окремої хатини, бо люди вважали, що жити поблизу тієї гори недобре. І хоча тут росли височенні й міцні дерева, люди дуже неохоче їх рубали, бо часто-густо траплялось якееь лихо лісорубові: то сокира одскочить від дерева та вгрузне в ногу, то ялина дуже швидко звалиться і покалічить або й на смерть придушить чоловіка. Найкращі дерева, тут вирубані, йшли тільки в перепал на вугілля або дрова. Жоден плотогон не хотів спускати на воду колоди з тієї гори, бо ходила поголоска, ніби людині не пощастить на річці, коли в плоту буде хоч одна деревина з того заклятого місця. Тому-то на горі, як ніде інде, дерева росли так густо та високо, що серед ясного дня тут було темно, мов уночі, і Петерові, коли він туди зайшов, стало моторошно. Ніде не було чути ані голосу, ані ходи, ані єдиного звуку сокири. Здавалося, що й пташки не полюбляють це похмуре місце. І тільки Петерова хода лунко відгукувалась у його вухах.

Петер Мунк знайшов посеред лісу галявину й зупинився біля величезної старої ялини — в Голландії за неї дали б чимало грошей. «Отут, мабуть, — подумав Петер, — і живе лісовик». Він зняв з голови капелюх, низенько вклонився ялині, зібрався з духом і промовив: «Добривечір вам, пане Склярчук!» Та на його привітання ніхто не відповів. Кругом було надзвичайно тихо, як і раніше. «Мабуть, треба спершу проказати примовку», — подумав Петер і почав:

Гей, дідусю лісовик, віком вельми давній, Без числа в тебе землі і без ліку скарбів. Ти пануєш в тих гаях, де гілля буяє…

Коли Петер Мунк проказав ці слова, то з жахом побачив, як з-за товстелезного стовбура ялини визирнула невеличка чудернацька постать старого дідуся. Лісовик був точнісінько такий, як розказували ті, хто його бачив: у чорному каптані, червоних панчохах, гостроверхому брилі, — обличчя в нього було невдоволене, але розумне. Та лишенько — як швидко воно, те обличчя лісовика, з'явилося, так само швидко й зникло!

— Пане Склярчук! — трохи почекавши, гукнув Петер. — Будьте ласкаві, вийдіть, не лишайте мене в дурнях… Пане Склярчук, якщо вам здається, ніби я вас не бачив, то ви дуже помиляєтесь: я добре вас бачив, як ви визирнули з-за дерева.

І знову ніякої відповіді, тільки інколи Петерові здавалося, ніби хтось за деревом тихесенько й весело собі посміхається. Зрештою у Петера увірвався терпець, і він забув навіть про страх, який ще й досі огортав його серце.

— Підожди-но, старе луб'я! — крикнув він. — Я тебе таки впіймаю! — І одним скоком кинувся на той бік ялини… Але там не було ніякого лісовика, а тільки маленька чепурненька білочка з переляку майнула вгору на маківку дерева.

Петер Мунк сумно похитав головою. Тепер він зрозумів, що не зробив усього, що треба: не закінчив примовки. А коли б він знав останній її рядок, то, безперечно, викликав би лісовика. Петер знову силкувався пригадати кінець примовки, але, хоч як він напружував пам'ять, нічого не виходило. Білочка спустилася на нижню гілку ялини і, здавалося, глузувала з нього. Вона вмивалася, мов кошеня, згортала колесом свого пухкого хвостика, дивилася на Петера розумними очима, і йому почало ввижатися, нібито в неї з'явилася людська голова в гостроверхому брилі, а на задніх лапках червоні панчішки та черевики. Одне слово, ця білочка була дуже втішним звірятком, проте Петерові Мунку стало дуже страшно, бо йому здавалося, що всі ті дивовижі кояться не без нечистої сили.

Майже бігцем подався Петер додому. Сутінки ставали дедалі густішими, дерева немовби зсовувались, перетинаючи шлях, і Петера охопив такий переляк, що він мчав з гори щодуху… І тільки тоді зник його страх, коли він почув десь недалеко собаче гавкання, а потім побачив між деревами спершу димок, а далі й хатину. Коли ж він наблизився й побачив, як одягнені господарі, то тільки тоді помітив, що з переляку побіг у протилежному напрямі й опинився по той бік гори, у лісорубів. У тій хатині жили старий чоловік, його син — господар хатини, та кілька онуків-підлітків. Петер попросився переночувати. Вони прийняли юнака приязно, не питаючи навіть, як його звуть  та звідки він є, почастували яблучним вином, а ввечері запросили до столу їсти смаженого глухаря — найбільші шварцвальдські ласощі.

Після вечері всі посідали коло великого каганця з соснової живиці. Ближче до світла розташувалися з шитвом у руках господиня з дочками, трохи віддаля примостилися чоловіки: вони поглядали на швачок та посмоктували собі люльки. Хлопці не гаяли часу й видовбували та різьбили дерев'яні ложки й виделки. Надворі тим часом знялася буря. Вітер вив, мов звір, і скажено налітав на великі ялини; було чути то з того, то з іншого боку страшний гуркіт грому, і здавалося, що буря вириває дерева з корінням, а грім розбиває їх на тріски. Онуки хотіли побігти в ліс подивитися, що там робиться, але дід гримнув на них суворим голосом, подивився сердитим оком і завернув назад.

— Я б нікому не радив виходити тепер за поріг, — сказав він, — бо, побий мене Бог, той не вернеться вже назад: сьогодні вночі Міхель-Голландець вирубує й теше собі нове стерно до плоту.

Онуки здивовано глянули на діда. Хоча вони вже не раз чули про лісовика Міхеля, але почали прохати старого, щоб розказав їм про нього ще раз до пуття. Тепер Мунк теж не дуже багато знав про Міхеля-Голландця — по той бік лісу про нього не часто говорили, — і йому так само закортіло послухати про цього лісовика. Тому й він приєднався до хлопців і спитав старого, що воно таке, той Міхель.

— Пан-хазяїн цього лісу. А з того, що ви в свої літа ще й досі нічого не чули про Міхеля, я бачу, що ви, мабуть, з того боку, з-за гори, або, може, ще й далі живете. Гаразд, я розкажу вам про Міхеля-Голландця все, що сам знаю, як колись від старих  людей чув… Років, може, з сотню назад, — так казав мій дід, — то ніде на світі не було совісніших людей, ніж тут, у Шварцвальді. Тепер, як завелося багато дурних грошей, люди попсувалися, втратили сором. Так ото, бачте, сто років тому жив тут один багатій-пан, і було в нього чимало наймитів-робітників. Він ганяв плоти далеко вниз до Рейну, і завжди йому добре щастило, бо, нема що казати, був той пан людиною совісною і богобоязною. Аж ось приходить одного вечора до його порога чужий чоловік, якого він ніколи раніше і в вічі не бачив. Одежа на ньому була тутешня, як у плотогона, та тільки сам такий високий на зріст, що на добру голову вищий за всіх. Ніхто б і не подумав, що такі величезні люди бувають на світі. Став той парубок-здоровань проситися до пана на роботу, а пан подивився на нього, побачив, що такий дядько подужає яку завгодно ношу потягти, сторгувався з ним, і на тім по руках ударили. То з Міхеля такий був робітник, якого пан ніколи ще не мав. Як візьметься, бувало, рубати, то рубає за трьох, а як несуть з одного кінця колоду шестеро, то з другого він сам підтримує. Як ото попоробив він з півроку, то прийшов до хазяїна й почав просити: «Наваляв я, пане, доволі колод, тепер хотілось би подивитися, куди вони підуть. То чи не вирядили б ви мене з плотами на сплав?»

Хазяїн йому каже: «Я не хочу тобі перечити, Міхелю, якщо ти вже надумав поїхати в світ, хоча, скажу по правді, такі дужі, як ти, люди мені потрібні тут, на порубці лісу. А на плотах треба мати звичку й тяму до того. Та вже нехай цього разу буде по-твоєму».

Так і зробили. Плота для Міхеля вирішили зробити з найбільших колод. То що ж би ви думали? Ще не смерклось, як уже поперетягав довготелесий Міхель колоди на берег, та всі такі товсті й довгі, що ніхто таких і не бачив, а він кожну припер жартуючи на плечах та ще в додачу неймовірної довжини стерно. Хазяїн тільки радів, отаке бачачи, та в думці прикидував, скільки вторгує за такі колоди. А Міхель і каже: «Це, щоб було на чому їхати мені, бо на тих малих трісках я не поїду». В подяку за його працьовитість хазяїн подарував Міхелеві пару чобіт, але той відклав подаровані чоботи набік і показав свої, яких ще ніхто раніше не бачив. Мій дід запевняв, що важили вони не менше сотні фунтів, а завдовжки були більше двох аршинів! Коли пліт спустили на воду, настала черга дивуватися плотогонам. Бо замість іти помалу, як і належало такому величезному плоту, він, тільки-но потрапивши на течію, майнув, мов стріла. До Кельна прибули вдвоє швидше, ніж звичайно. Тут вони й мали продавати ліс, але Міхель сказав товаришам: «Якщо ви справжні купці, то не проґавте свого! Невже ви гадаєте, що в Кельні купують ліс для себе? Де там! Вони купують у нас за півціни, а потім перепродують в Голландію. То продаймо тут дрібніший ліс, а з великими колодами самі подамося в Голландію і що заробим лишки, то й буде наше».

Отак підмовив усіх Міхель, а ті й пристали: хто хотів побачити Голландію, а хто поїхав заради грошей. Один тільки й знайшовся між ними совісний, що намагався одраяти людей від обману. Та його ніхто не послухав, і всі зараз же й забули про його слова, — всі, крім Міхеля. Так-от, поїхали вони далі і незабаром були в Роттердамі. Тут їм дали за ліс чималі гроші, особливо за здоровенні Міхалеві колоди. Як побачили плотогони такі великі гроші, то аж захмеліли з радощів. Міхель залишив одну частину панові, а  три роздав людям. І пішли вони по шинках та кишлах лигатися з усякою голотою та матросами й процвиндрювати ті гроші в карти та на різні витребеньки. А того совісного чоловіка продав Міхель якомусь купцеві, що торгував невільниками, — так ніхто про нього більше й не чув. Відтоді Голландія стала раєм для всіх плотогонів, а Міхель — їхнім королем. Хазяї довго нічого не знали про торг у Голландії, а тим часом люди привозили звідти додому гроші, погану лайку, недобрі звичаї, пияцтво та картярство.

Де подівся потім Міхель-Голландець, ніхто не знає, а тільки він не вмер, а вже сто літ, як відьмачить тут, у лісі. Розказують люди, що багато кому він допоміг забагатіти, але ціною їхніх грішних душ, бодай і не казати вам того. Отже, це правда, що він і досі в отакі грозові ночі никає по тій горі, де ніхто не рубає дерева, і там підшукує і валяє, котре краще та товще дерево. Це мій батько не раз на власні очі бачив. Свої колоди Міхель потім дарує тим, хто втрачає совість та йде до нього. Опівночі спускають вони пліт на воду, і Міхель спроваджує їх у Голландію. Та коли б я був тамтешнім королем, то розніс би того Міхеля на шмаття картеччю, бо всі ті кораблі, де є хоч одна його колода, гинуть у морі. Саме через це тепер так часто трапляються нещастя на морі. Та і як же то може бути, щоб з доброго дива потонув такий корабель, як дзвіниця завбільшки? А воно ось як: коли в таку грозову ніч зрубує Міхель дерево, то замість нього випадає з корабля якась стара колода, і вода одразу заливає й топить корабель. Отаке розказують про Міхеля-Голландця, і то правда, що все лихо тут від нього. О, він може зробити чоловіка багатим! — додав старий таємниче. — Та я б не схотів того багатства! Не хотів би я опинитись у шкурі товстого Езекіеля або довготелесого Шлюркера. Та й танцюрист-король не кому іншому продався!..

Тим часом буря вщухла. Петерові дали під голови мішок з листям, поклали його на лежанці й побажали на добраніч. Ніколи ще йому не верзлося такого, як тієї ночі. То йому ввижався Міхель-Голландець, який, зірвавши з завісів вікно, простягав йому своєю величезною лапою повен гаман золота і дзеленькотів ним; то здавалось, ніби малий Склярчук їздить по хаті на великій зеленій пляшці, то вчувався сміх, як там, на горі, і хтось шепотів йому на ліве вухо чудну пісню:

У Голландії червінців ой багато! Коли хочеш, то придбай. Найдрібнішу за них плату, Хлопче, дай, дай, дай!

Потім він чув цю саму пісню уже в лівому вусі, а тоненький голосок Склярчука шепотів йому: «Дурний ти, Петере, дурноверхий ти дровопал! Невже не добереш рими до слова «буяє», а ще народився в неділю опівдні! Шукай же, дурню, шукай!»

Петер кидався й стогнав уві сні, силкувався знайти риму, але так нічого й не придумав. Прокинувшись удосвіта, він сів за стіл, обіперся на руки й пригадав свій сон. У вухах у нього ще чулося шепотіння: «Шукай же, дурню, шукай!» І він знову почав думати, підшукуючи рими до «буяє» — і все марно. Аж тут повз хату за вікном пройшло в ліс троє хлопців. Один з них саме зачинав пісню:

Ой на горі гуляю, Округ ліс буяє, Долиною мила йде, До себе гукає…

Петера мов блискавкою освітило.

— Ага, так до «буяє» буде в лад «гукає»! Ну, тепер, пане Склярчук, ми з вами поговоримо!

Він швиденько забрав свого капелюха та палицю, попрощався з господарями і вдруге попрямував до гори.

Петер ішов поволі, складаючи останній рядок пісні. Склав він його, як уже був майже на горі, й так зрадів, що аж підстрибнув. І тут побачив він за деревами здоровенного дядька, вдягнутого плотогоном, з довгою, мов корабельна щогла, костурякою в руці. Коли той став наближатися до нього, Петер з жахом побачив, що то сам Міхель-Голландець.

— Петере Мунк! Що тобі тут треба на горі? — спитав лісовик громоподібним голосом.

— Доброго здоров'я вам, пане-господарю! — відповів Петер, удаючи з себе сміливого, а сам аж тремтів од страху. — Я оце вертаюсь додому.

— Петере Мунк! — сказав лісовик і подивився на хлопця суворим пронизливим поглядом. — Твоя не тут стежка додому!

— Воно й правда, відхилився трохи вбік, — погодився Петер, — та сьогодні дуже парко, то я хотів пройтися холодком.

— Не бреши, нікчемний дровопале, — визвірився Міхель, — бо я тут на місці приб'ю тебе дрючком! Ти думаєш, я не знаю, як ти старцював у малого? Ех, ти — зробити таку дурість!.. Добре, що хоч не знаєш примовляння. Та то ж скнара, те мале луб'я — і дає небагато, а кому й дасть, то той життю не радий… Ти горопаха, Петере, і мені тебе шкода. Такий бравий, гарний парубок, а палиш дрова! Он інші розкидають пригорщами золото, а ти перебиваєшся копійками. Чи то життя?

— Та це ви правду кажете — нікчемне життя!

— Ну, то слухай: я багато кому допоміг у скруті, і ти не будеш перший. Кажи, скільки золота дати тобі для початку?

Міхель трусонув свою здоровенну кишеню, і там задзвеніли гроші зовсім так, як чув Петер уві сні. Петера аж посудомило від тих слів, його кидало то в жар, то в холод: адже він розумів, що Міхель дає гроші не просто з ласки, а буде добре за те правити. Петерові пригадалися слова діда про місцевих багатіїв, і його пройняв неймовірний жах.

— Дуже, дуже вам дякую! — крикнув він. — Але не хочу з вами зв'язуватися, бо добре вас знаю!.. — і щодуху побіг геть.

Та довгоногий лісовик не відставав од нього і все бурмотів глухо, з погрозою:

— Ти ще каятимешся, Петере Мунк, бо в тебе на лобі написано і в очах світиться, що ти мене не обминеш. Ось послухай, я хочу сказати тобі одне розумне слово… Та не біжи так, бо онде вже моя межа…

Як почув те Петер та побачив рівчака, на який показував лісовик, то так припустив, що й Міхель побіг за ним з лайкою та погрозами. В розпачі Петер зважився стрибнути через рівчак, бо бачив, як замірився лісовик шмагонути його костуром. Він перескочив щасливо, а костуряка розсипалась у повітрі на тріски, мов об стіну луснула, і один шмат пролетів над самісінькою головою.

Радіючи, хотів Петер пошпурити той оцупок Міхелеві назад, та тільки-но взяв у руки, як той заворушився і зробився страшною гадюкою, що вже роззявила отруйні щелепи й витріщилась на нього палючими очима. Петер неймовірно злякався. Він хотів кинути гадюку додолу, та вона цупко обкрутилася навколо руки і вже наблизила страшне жало до його лиця. Аж раптом з лісу вилетів величезний глухар, вхопив гадюку дзьобом і знявся з нею високо вгору, Міхель, що лишився по той бік рівчака, аж заревів, мов скажений, побачивши, як глухар потяг гадюку.

Тремтячи всім тілом, знеможений Петер почвалав далі. Стежка вужчала, хащі густішали, й незабаром хлопець опинився біля величезної ялини. Він знову, як і вчора, чемненько вклонився, привітався до малого лісовика й проказав:

Гей, дідусю лісовик, віком вельми давній, Без числа в тебе землі і без ліку скарбів. Ти пануєш в тих гаях, де гілля буяє… Хто в неділю уродивсь, той тебе гукає!

— Не зовсім добре потрапив, Петере, та вже нехай буде так, — почув він тоненький, лагідний голосок у себе за спиною.

Озирнувшись, Петер побачив під чепурною ялиною малого дідочка в чорному каптанці, червоних панчохах та крислатому брилі. Обличчя його було приязне, а борода, мов розчесана куделя. Дідок курив люльку з блакитного скла, а коли Петер підійшов ближче, то побачив, що на ньому все скляне: одежа, черевики, бриль, — тільки з м'якого, немовби ще гарячого скла, бо як ворушився старий, то воно гнулося, наче сукно.

— Тебе перестрів той нахаба Міхель? — промовив дідок, якось чудно покахикуючи. — Він хотів тебе добре налякати, та я відібрав його хитру костуряку, вже він її більше не побачить.

— А так, пане Склярчук, — промовив, кланяючись, Петер, — я й справді перелякався. Дякую вам, що визволили: адже це ви були тим паном глухарем? Я оце до вас за порадою: погано мені живеться, з дровопалів у люди не виб'єшся. А я ж молодий і думаю: може, з мене й вийде що путнє. А подивлюсь на інших — он як вони високо сягнули! Хоча б, скажімо, Езекіель або король танцюристів — у них грошей, як полови.

— Петере, — озвався дідок дуже серйозно. — Петере, не кажи мені про них. Що толку, як вони порозкошують зо два роки, а потім будуть нещасними? Не нехтуй своїм ділом, Петере: і твій батько, і дід були совісні люди, а проте все життя дрова палили. Я не хочу думати, що тебе привело до мене бажання стати гультяєм.

Петер злякався й засоромився.

— Ні, — промовив він, — гультяйство, я сам знаю, корінь усіх лих. Та не думайте, що мені більше до вподоби інше становище, ніж моє. Дровопал — це щось таке мізерне на світі, що рівняти не можна зі склярами, плотогонами або годинникарями.

— Дивний ви рід, люди, — говорив далі лісовик. — Мало хто з вас вдовольняється тим, що має. Ну, а якби ти був склярем, хіба б тобі не кортіло зробитися лісовим паном, а став би паном, то не заманулось би хіба стати лісничим або й чим більшим? А втім, гаразд! Якщо ти обіцяєш бути працьовитим, то я допоможу тобі, Петере, бо вдовольняю три бажання кожної людини, котра народилась у неділю й спромоглася викликати мене. Два вибирай по своїй волі, а третє я відкину, коли загадаєш щось дурне. Ну, то кажи зараз, чого тобі хочеться. Тільки дивись, Петере, щоб було путяще й корисне.

— О, який ви добрий, пане Склярчук! Ну… коли вже мені можна попрохати все, чого серце бажає, так найперше… я хочу танцювати краще від короля танцюристів і завжди мати в кишені стільки грошей, як товстий Езекіель.

— Йолоп! — з гнівом вигукнув старий. — От нікчемне бажання: вміти танцювати та мати гроші на гру в кості! Соромся, дурню, нівечити свій талан-долю! Яка тобі та твоїй матері користь буде, що ти пострибаєш і попиячиш у шинку в неділю, а цілий тиждень житимеш злиднем? Ще даю я тобі на волю друге бажання — надумай щось розумніше.

Петер почухав потилицю.

— А ще я хочу володіти найкращим й найбагатшим на цілий Шварцвальд скляним заводом… з усім приладдям… грошима, щоб розпочати справу…

— Оце й усе? — скривившись, запитав лісовик. — Більш нічого?

— Ну… щоб була в мене гарна конячка… карета…

— Дурноверхий ти дровопале! — гримнув старий і спересердя розтрощив об дерево свою люльку. — Конячка, карета! Розуму, людського толку, тями тобі треба, а не цяцьок! Ну, та не біда: друге твоє бажання ще сяк-так, бо добрий завод прогодує свого хазяїна, аби розум та догляд прикласти до неї, а конячки та карети самі прийдуть.

— Пане Склярчук, — додав Петер, — то вже нехай буде так, як ви кажете: ще я бажаю розуму, коли вже так дуже він мені, на вашу думку, потрібний.

— Е, ні. Ще з тобою всяк буде, то краще хай третє бажання лишається в запасі. А тепер — марш додому! Отут, — лісовик витяг з кишені гаманця, — дві тисячі золотих. Цього доволі, і вдруге по гроші до мене не приходь, бо почеплю тебе на гілляці — такий у мене звичай. Три дні тому помер старий Вінкфріц, що мав великий скляний завод в Унтервальдені. Завтра ранком іди туди й купуй його. Живи, як годиться доброму господареві, працюй, а я тебе навідуватиму й допомагатиму радою. І ще ось що. Перше твоє бажання було лихе. Обходь десятою вулицею шинки, Петере! Вони ще нікого не довели до добра.

Так говорячи, дідок витяг нову люльку, натоптав її сухими ялиновими шишками і встромив у беззубий рот. Закуривши, він приязно простяг Петерові руку, дав ще кілька добрих порад, а потім огорнувся димом і зник у його хмарах, що знялися високо вгору.

Повернувшись додому, Петер застав матір у великій журбі, бо вона вже думала, що його забрали в солдати. Петер весело розповів матері, що зустрів у лісі приятеля, і той йому позичив грошей, щоб він покинув палити вугілля та взявся за інше діло. Незабаром він купив завод, залишив у себе всіх робітників, що там працювали, і почав день і ніч лити скло.