>Був собі на світі добрий дроворуб. Щоранку йшов він у ліс і до
пізнього вечора рубав там дрова. Мав він трьох дочок-красунь. Щодня
котрась із них приносила батькові обід — казанок гарячої юшки.
Рубає якось дроворуб дрова і раптом бачить: вилазить із хащі страшний
звір, не звір навіть, а справжнє чудовисько,— і шасть до нього. Зблід
дроворуб від страху, впустив сокиру. А чудовисько схопило його за руку
та й каже:
— Якщо не віддаси мені за дружину одну із твоїх дочок — кепсько тобі прийдеться, з'їм я тебе!
І чудовисько зникло в густому лісі.
Цього дня принесла батькові обід старша дочка. Вийшла вона на галявину й
бачить: сидить батько, спершися на топорище, а в очах у нього сльози.
Схвилювалася дівчина, кинулась до дроворуба:
— Що з тобою, тату? Чому ти такий сумний? Нічого я для тебе не пошкодую, навіть життя свого!
— Ох, донечко, що зі мною приключилося! Рубаю я дрова і раптом бачу:
вилазить із хащі кошлате чудовисько — і шасть до мене! Хапає за руку та
й каже: «Якщо не віддаси мені за дружину одну із твоїх дочок, з'їм я
тебе».
— Таточку любий, не боюсь я чудовиська, якщо треба, піду за нього заміж.
Тільки-но вона це сказала, затріщали кущі, і на галявині з'явилось чудовисько. Підступилося до дівчини та як зареве:
— Ось і ти, красунечко! Тепер од мене не втечеш!
Побачила дівчина кошлате чудовисько, затремтіла від страху і, забувши про свою обіцянку, закричала:
— Ні, ні, таточку, не піду я за нього заміж! Ніколи в світі не піду!
І дівчина побігла додому. А чудовисько каже дроворубові:
— Не журися, чоловіче, адже ти ще двох дочок маєш.
На другий день принесла батькові обід середульша дочка. Побачила, що
сидить батько смутний-невеселий, схвилювалася й стала розпитувати, що
гнітить його душу. Раз питає, і другий, і третій, а батько мовчить,
голови не підводить.
— Скажи мені, таточку любий, чим ти журишся? — заблагала дівчина востаннє.
Підвів дроворуб голову, глянув на дочку, зітхнув тяжко і повідав їй про свою біду.
— Не сумуй, таточку, не побивайся! — сказала дочка.— Не боюсь я того чудовиська! Якщо треба, хай бере мене собі за дружину!
Сказала вона так,— а чудовисько тут і вродилося. Підскочило, зубами заскреготіло, заревло:
— Ти вже тут, красунечко! Зараз я заберу тебе! Затремтіла дівчина від страху, позадкувала, руками замахала:
— Ні, ні, не піду я за тебе! Надто вже ти страшне!
Та й кинулася бігом додому, як і старша її сестра. Глянуло чудовисько на дроворуба і каже:
— Не журися, чоловіче! Адже в тебе є ще одна дочка — найменша і найгарніша.
— Правда твоя — є ще в мене Маріон, моя менша,— відповів дроворуб і похилив голову.
Назавтра принесла батькові в ліс обід Маріон. Поставила на пень казанок
із юшкою, глянула на батька — а він аж чорний від туги. Стала вона
розпитувати, що гнітить його душу. Не втримався дроворуб і розповів їй
про чудовисько. Вислухала Маріон батька та й каже:
— Не боюсь я, таточку, того чудовиська, якщо треба, піду за нього заміж.
Тільки-но це сказала, де не взялося на галявині чудовисько. Підскочило до Маріон, смикнуло її за руку та як зареве на весь ліс:
— Заберу я тебе! Будеш мені за дружину, красунечко!
А Маріон каже:
— Роби як хочеш, тільки не муч мого бідного таточка.
Зареготало чудовисько, підстрибнуло від радості, схопило Маріон і вмить зникло в хащі.
Впав дроворуб на землю та й залився гіркими слізьми.
— Дитино моя мила, дитино моя люба, не побачу я тебе більше!
А чудовисько завело Маріон далеко в густий ліс. Там стояв серед високих
ялин і сосон розкішний замок. І раптом обернулося чудовисько прекрасним
юнаком. Зраділа Маріон — та й як не зрадіти! — але ні про що юнака не
спитала; мовляв, поживемо — тож побачимо, що воно буде.
Незабаром вони побралися і стали жити в коханні та злагоді.
Пролетіло літо, минула зима, настала весна. Якось пішли сестри Маріон у ліс корів пасти. Коли чують — хтось співає.
— Ану послухаймо! — каже старша сестра.— Схоже, це голос нашої пропалої Маріон. Ходімо поглянемо!
Подалися сестри в глиб лісу. Йшли вони, йшли, аж поки дістались до
розкішного замку. Дивляться — біля вікна сидить їхня сестра Маріон і
співає веселої пісні. Впізнала Маріон сестер, зраділа, повела їх у
замок, за стіл посадила, пригостила щедро і смачно. Потім про батька й
матір розпитала і послала по них — хай приїдуть погостювати на
тиждень.
А слід вам сказати, що відразу після весілля дав чоловік Маріон важку
в'язку ключів від усіх покоїв і дозволив будь-який з них відчиняти, крім
одного-єдиного.
— Якщо не хочеш біди на нас накликати, не ходи до того покою! — сказав він.
Кивнула тоді Маріон головою: мовляв, зрозуміла, волі твоєї не порушу.
Може, так і було б, якби не сестри. Повела їх Маріон замок показувати.
Обдивилися сестри всі покої, крім того єдиного, що його чоловік Маріон
заборонив відчиняти. Але сестри цього не знали — і ну вмовляти Маріон:
відчини та відчини! Може, це найпишніший покій у всьому замку?..
Довго вагалася Маріон, а потім усе-таки відчинила таємничий покій.
Тільки-но відімкнула вона замок, як ключ упав на підлогу. Підняла його
Маріон і бачить: на ключі червона пляма, схожа на кров. «Звідки взялася
пляма? — злякалася Маріон.— Може, в цьому покої є сліди якогось злочину?
О лихо!» І Маріон заходилася стирати криваву пляму. Терла, терла, та
так і не стерла. Навпаки, пляма стала ще червоніша, ще яскравіша.
Заплакала Маріон, заридала, а тут і чоловік нагодився. Поглянув він на пляму, похилив голову та й каже дружині:
— Просив я тебе: не відчиняй цього покою! Але ти не послухалася
мене. Ти не знаєш, що я колись посварився із злим чаклуном, і той,
розгнівавшись, перетворив мене в чудовисько на сім довгих років. І ось
тепер я знову обернуся на звіра та й подамся в далекі-далекі мандри.
Ніде буде мені спочити, ніде голову прихилити... А ти залишишся сама.
— Ні, цьому не бувати! — вигукнула Маріон.— Я винна в твоїй біді — тож я не покину тебе. Куди ти, туди і я!
— Ти справді не покинеш мене в біді? — зрадів чоловік.
— Ніколи не покину, любий!
Вийшли вони вдвох із замку та й подалися в далекі мандри. Довго блукали
по білому світу. І трапилось так, що розминулися вони в лісі, загубили
одне одного. Залишилася Маріон сама.
Довго плакала вона, довго тужила, але слізьми біді не зарадиш,— та й
пішла шукати чоловіка. Проте не судилося їй знайти його. Певне, і тут не
обійшлося без злого чаклуна.
Так збігло сім довгих років, і настав час, коли чоловік Маріон знов міг
обернутися на людину. Але чаклун поставив умову: прибравши людську
подобу, він забуде свою дружину Маріон, мовби ніколи й не знав її. Така
була помста злого чаклуна.
Маріон, шукаючи чоловіка, забрела врешті-решт у кам'янисту пустелю.
Вдалині виднілася неприступна скеля. Маріон піднялася на її вершечок і
побачила великий похмурий замок. То був замок чотирьох Вітрів.
— Вітри вільні! — в розпачі простягла до них руки Маріон.— Ви
літаєте всюди і все бачите. Скажіть мені, як вибратися з цієї пустелі?
— А куди ти йдеш, Маріон? — спитав вітер на ім'я Містраль.
— Я хочу знайти свого чоловіка, добрий Містралю.
— Гаразд, я покажу тобі дорогу. Йди за мною.
Сім днів і сім ночей бігла Маріон за Містралем, а на восьмий день вітер поник і каже їй:
— Бачиш он там, удалині, хатину? Живе в ній найдобріша на світі
чарівниця. Йди до неї, вона допоможе тобі розшукати чоловіка.
— Спасибі, добрий Містралю,— уклонилася Маріон і пішла до далекої хатини.
Ледве жива від утоми, добрела вона до хатини і постукала в віконце.
Вийшла на поріг добра чарівниця, взяла Маріон за руку й повела в
хатину. Відпочивши, розповіла Маріон чарівниці про те, як пішла вона
заміж за кошлате чудовисько, як це чудовисько обернулося на
красеня-юнака і як із власної вини втратила вона коханого чоловіка.
Пожаліла добра чарівниця Маріон і сказала їй ось що:
— Знаю я: твій чоловік живе в одному місті. Сім днів і сім ночей іти
до нього. Але він забув тебе і збирається одружитися з молодою
дівчиною. Так начаклував злий чаклун. Проте не побивайся—я допоможу
тобі. Ось тобі кісточка персика, кісточка мигдалю і круглий горішок.
Бережи їх як зіницю ока: вони допоможуть тобі повернути чоловіка. А
тепер спочинь трохи — і в дорогу!..
Через сім днів і ночей дісталася Маріон до того міста, про яке казала
чарівниця. На вулиці вона познайомилася з балакучою жіночкою і дізналась
від неї, що в місті недавно з'явився молодий красень і що відразу
вподобав він дівчину. Дівчина гарна з лиця, тільки на вдачу лиха, та ще й
завидюща і пожадлива.
На другий день Маріон прийшла до будинку дівчини — нареченої свого
чоловіка, а коли та вийшла на поріг, умить розбила кісточку персика. І
тут сталося диво: з кісточки вилетіла срібна карета, запряжена двома
чудовими білими кіньми. Побачила наречена таку розкіш, і закортіло їй
мати цю карету. Підійшла вона до Маріон та й питає:
— Чи не продаси мені свою карету і коней?
А Маріон їй у відповідь:
— Не продаються вони, ні за які гроші, лише за послугу даруються.
— Яку ж послугу тобі зробити?
— Дозвольте мені пересидіти ніч біля узголів'я вашого нареченого.
— Ні! Не потрібна мені твоя карета! Та й не вельми вона мені до вподоби.
І наречена рушила була в будинок, але мати зупинила її:
— Що ти, дочко, хіба можна нехтувати таким добром? Хай пересидить
ніч біля узголів'я твого нареченого, а ми йому сонного зілля підсиплемо,
він і знати нічого не знатиме.
Подумала наречена, поміркувала і погодилася.
Пізно ввечері слуга приніс нареченому сонного зілля. Наречений випив і вмить заснув. Тоді впустили в спочивальню Маріон.
Сіла Маріон біля чоловікового узголів'я і стала йому розповідати про
свої біди-злигодні. Але він не прокидався. Заходилася Маріон його
кликати, будити, за плечі торсати... Марна робота! Всю ніч умивалася
Маріон гіркими слізьми, а рано-вранці наречена з матір'ю вигнали її на
вулицю.
Вдень Маріон знову прийшла до будинку нареченої, а коли та вийшла на
прогулянку, розбила каменем кісточку мигдалю. Ту ж мить в руках у Маріон
опинилася пишна весільна сукня. Побачила таку розкіш наречена, і
забаглося їй мати цю сукню.
— За скільки продаси мені сукню? У відповідь почула знайомі слова:
— Не продається ця сукня ні за які гроші, а лигає за послугу дарується!
— Яку ж послугу тобі зробити?
— Дозвольте мені пересидіти ніч біля узголів'я вашого нареченого.
— Знов ти своєї! — розгнівалася наречена і рушила була в будинок, але мати зупинила її і шепнула:
Не можна нехтувати таким добром, дочко! Не куплено, не плачено, а сукня буде твоя.
Погодилася наречена і на цей раз.
І сталося все так, як напередодні: випив чоловік Маріон сонного зілля і
заснув. Маріон не могла його добудитися. Всю ніч заливалась вона
слізьми і кликала:
— Прокинься, мій коханий, від міцного сну, подивися на мене! Може,
не побачимося ми більше з тобою! Промов до мене хоч єдине слово!
Але чоловік не почув Маріон, а ледь зазоріло, її випхали за двері.
Вдень Маріон знову прийшла до будинку нареченої. Коли та вийшла на
прогулянку, Маріон розбила круглий горішок і дістала з нього золотий
ланцюжок, браслет та сережки, всипані діамантами. Побачила наречена
чудові оздоби, і загорілися в неї очі. Кинулась вона до Маріон і стала
просити, щоб та продала їй коштовності. Але у відповідь почула: не
продаються вони, а міняються. І наречена спокусилася: обміняла свого
нареченого на сережки та браслет з діамантами.
Тим часом до чоловіка Маріон підійшов старий слуга та й каже тихенько:
— Пане, до вашої спочивальні щоночі приводять молоду жінку. Сидить
вона до світанку біля вашої постелі, гірко плаче і про щось вас благає.
Але ви міцно спите й нічого не чуєте, бо наречена та її мати напувають
вас сонним зіллям.
— Спасибі тобі, друже,— сказав чоловік Маріон і глибоко замислився. «Щось тут не так»,— подумав він нарешті.
Коли пізно ввечері принесли йому келих з питвом, він сказав слузі:
— Поставте келих на столик. Я вип'ю згодом.
Але він не випив зілля, а вихлюпнув його за вікно. Потім ліг і вдав, що
міцно заснув. Незабаром до спочивальні ввели молоду жінку. Сіла вона
біля узголів'я і гірко заплакала, минулі щасливі дні згадуючи... Слухав
чоловік, слухав — і раптом згадав. Це ж його кохана дружина Маріон!
Скочив він з постелі й гаряче пригорнув її до серця. А рано-вранці пішов
до нареченої і попросив, щоб вона та її мати вийшли до нього. Коли вони
прийшли, промовив:
— Я прийшов до вас за порадою. Якби, скажімо, замовили ви новий ключ
до скриньки замість загубленого, а потім знайшли старий,— яким ключем
відмикали б ви скриньку: старим чи новим?
— Звичайно, старим,— відповіли мати й дочка.
— Отож і я так думаю. А тепер скажу вам ось що. Сім років тому мав я
кохану дружину, та лиха доля розлучила нас. І ось я знайшов її!
Він підвів до нареченої та її матері Маріон. Мати й дочка аж пороззявляли роти від подиву, але сказати їм було нічого.
Маріон з чоловіком повернулися в свій замок і жили там довго-довго в коханні та злагоді.
