Сидів там лис Микита до пізньої ночі. А як нарешті настала тиша, він заледве виліз із фарби і пішов у ліс. Іде й чує, щось по нім погано. Підійшов до річки, кинувся у воду, змивається — нема права змити фарбу.

Іде він у ліс. Що буде робити бідний лис? Зайшов у ліс, переночував під корчем, дивиться на себе — він увесь синій. Думає: «Що тут ухитрувати? Зроблюся я царем усіх звірів. Може, якось прожию».

Знайшов він високий пеньок і сів собі на той пеньок. А звірі, як звикле, зачали вдень ходити лісом. І вздріли таке синє чудовисько. Бояться до него приступати, і каже одне одному, що на поляні таке чудо сидить. Та й усі цікаві то чудо видіти. Ходять кругом него, але близько не підходять. А він каже:

— Любенькі мої, підійдіть ближче. Я ваш цар лісовий. Підійшли звірі ближче, вклонилися йому, вже вважають його за свого царя. І радяться, що тут робити, чим царя привитати. Зачали зносити, хто що може. Навіть їжачок наколов на голки двоє яблучок і приніс до царя.

Угостили звірі царя прекрасно. Нарешті по тім прийомі зачали всі співати. І співають усі прекрасно, кожний своїм голосом, як хто вміє. Аж лиса Микиту взяло за серце, і він і сам захотів заспівати. Та як завиє-завиє лисячим голосом тоненьким, аж усі звірі задивувалися. Та це ж не цар! Це ж справжнісінький лис! І як кинулися на лиса всі.

— Ти нас дуриш, проклятий лисе?! І роздерли його на шматки.