| Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
|
 | |  |
|
Як рятували країну Мережину.
>Як рятували країну Мережи’ну.
Казка
Пригоди? Хто їх не любить? Особливо, коли вони трапляються без попередження. Сміхота. Ну де ви бачили, щоб про пригоду попереджували. Саме в цьому і заховані цікавість та таємничість, що ніхто, ні тато, ні мама, ні бабуся з дідусем, ні, навіть, сусідський собака, не знають про те що з вами сьогодні може статися.
От саме така несподівана пригода і трапилася з звичайним українським хлопчиком, звичайним Євгеном, котрий жив у звичайній українській родині і навчався у звичайному першому класі, звичайної школи.
А відбулося це одного звичайного дня.
Зробивши домашнє завдання, Євген зайшов на кухню. Він хотів у мами відпроситися на вулицю.
Мама сиділа біля столу, перебираючи у скриньці кольорові ниточки. Перед нею, на столі був розстелений заквітчаний вишивкою рушник, який Євген одразу впізнав. То старовинний рушник, який колись ще вишивала бабуся.
- А що ти робиш? – запитав Євген.
- Хочу трохи орнамент відновити. В декотрих місцях ниточки зовсім поріділи,- і мама ніжно провела рукою по старовинному гаптуванні.
- Він такий старий. Може його викинути, та новий придбати? – зсунув плечима Євген. - Навіщо час витрачати? Зараз стільки всього яскравого продається.
- Згодна, яскраве, але не справжнє, - відказала мама.
- Як то не справжнє? А цей?
- А цей справжній. Його ще у молодому віці вишивала твоя бабуся. Хіба машина на фабриці може зробити таку вишиванку?
А потім мама якось таємничо подивилася на Євгена:
- А ще, є одна велика-превелика таємниця.
- Яка? – зацікавився Євген.
- Поки існує вишиванка, буде існувати країна Мережина та її мешканці.
- Та ну, - майже відмахнувся хлопець. - Це хто такі? І де знаходиться та країна? Ти вигадала!
- В жодному разі. Мені моя мама розказувала, а моїй мамі її мама. Тому ця інформація дуже достовірна і надійна.
Євген нічого не відповів, а побіг у кімнату до комп’ютера. Набрав слова «країна Мережина», та натиснув кнопку пошуку. На екрані з’явилися зображення різноманітних вишиванок, орнаментів, кольорових мережив. А от країни… Такої країни не було. Євген, прокричав:
- Ма! Ніякої країни Мережини у комп’ютері я не знайшов.
- Погано, мабуть вимирає вона. Авжеж, вишиванок все меншає, тому і зникає. Ох, біда! Треба обов’язково наш рушник врятувати. У мене закінчилися ниточки червоного відтінку, піду докуплю. Я швиденько.
Євген сів на мамине місце. Він вже геть забув, що збирався на вулицю. Його думки були зайняті небаченою країною Мережиною. Хлопчик погладив рукою вишивку. І…Раптово з вікна почулося:
- Кар-р-р!
Євген озирнувся. Якась нахабна Ворона тріпотіла крилами і залетіла аж майже не на підвіконня.
- От що за Кар-р-р! Краще б заспівала. Тір-ліль якесь. Щось казкове.
Але пташка ще більше розкаркокричалася та нахабно, без запрошення, пострибала по підвіконню.
- Ти так себе поводиш, ніби тебе хтось запросив, - зніяковів Євген, а потім, нібито збагнув. – А-а-а, ти, мабуть печива хочеш?
Євген гостинно простяг Вороні печиво, але та, метушилася і каркала без упину. Хлопчикові захотілося навіть затулити вуха. І враз пташка злетіла на самісінький рушник і швидко почала дзьобати орнамент.
- Ти що, навіщо ти псуєш?! – перелякано закричав Євген.
На що у відповідь Ворона тільки каркала, але дзьобати припинила. Тоді Євген помітив жахливу річ, орнамент на рушникові рядок за рядком почав зникати.
- Що відбувається?! Куди орнамент тікає? – розхвилювався хлопчик.
І тут дива - пташка прокаркала, чи то прокричала зрозумілою мовою:
- Кар-р-р! Що ти дивишся? Хапай швидше останню стіжку! Швидше!
Нічого не розуміючи, хлопчик перелякано та швидко вхопив маленьку ниточку, яка от-от мала щезнути зовсім.
- Кар-р-р! Міцно тримай! І не відпускай! – кричала Ворона.
Пальці щосили тиснули жовтий клаптик ниточки, який з неймовірно могутньою силою кудись потягнув Євгена. І потягнув не куди-небудь, а у самісінький рушниковий простір.
Чи то нитки стали величезними, чи сам Євген став маленьким, але з вітроносною швидкістю хлопчик пролітав крізь ниткові тунелі, тканинні сплетіння. Це дещо нагадувало катання на санчатах, коли ви несетеся з верхівки крутої снігової гори, та з такою швидкістю, що аж у грудях підступно лоскоче острах.
А у ситуації Євгена, до остраху додалося повне нерозуміння, суцільна невідомість і було йому, відверто кажучи, лячно. Це не гірка, Євген це усвідомлював, з ним відбувається щось незрозуміле і дивовижне. Були круті повороти, злети, та схили, іноді захоплювало дух, але хлопчик стримував крик, бо не знав чи можна кричати. Може це пастка, а може просто катання і комусь буде смішно, що він перелякався.
Ще декілька крутих підйомів, і, в решті-решт, Євген зістрибнув на якусь тверду поверхню.
- Ой! – тільки і скрикнув.
У хлопця калатало серце. Але швидкісне пересування він одразу відставив на задній план. Зараз перед ним інша проблема. Євген абсолютно не розумів де він. Озирнувшись, він помітив, що опинився серед непривітно похмурого та сірого пейзажу. Якісь сірі пагорби, сіре небо… За пагорбами виднілися силуети дерев, але і ті, схоже, були геть сірі.
- Де я? Це вечір? А чого тоді я не такий сірий, а кольоровий? – казав сам собі Євген. Він роздивився себе. А потім розтиснув долоньку, в якій міцно тримав клаптик жовтої ниточки. Ниточка також залишилася кольоровою. І щоб не загубити її, хлопець швидко заховав її у кишеню.
- І все ж таки, куди це я потрапив? Агов! – прокричав Євген. - Є хто-небудь? Що зі мною відбулося? Мамо! Тату!
Крик навіть ніде не озвався луною. Його наче зжерла та сама сіра пустка.
- Жодної душі…
Євгенові стало боязко. Мимоволі на очі навернулися сльози.
- Я… боюся. Тут дуже темно. Хто надомною поглузував?
Якби там не було, але стояти на місці – то марна справа. Треба іти. Може когось і вдасться зустріти.
Декілька разів, Євген необачно зачепився за безколірне коріння дивних сірих, наче засохлих рослин. А потім і зовсім впав, заплутавшись у сірому гіллі. Як же йому стало вразливо, сльози так і полилися з очей. Перевівши подих, та взявши себе в руки, все ж таки попрямував сіропростором далі.
Шлях перегородив невеличкий пагорб. Євген видерся на нього, і враз, забув про сльози. Перед ним відкрився краєвид величезної сірої галявини якою чимчикували дивні сіро-безколірні істоти.
- Нарешті, хоч хтось тут є, - заблимала в Євгеновім серці надія. Хлопчик, негаячи часу, майже не побіг прямісінько до невідомих істот.
Чим ближче були істоти, тим більше можна було розгледіти, що вони були схожі на великі шматочки ниточок, шворочок, канатиків, але живі. У них були очі, вушка, ротики, навіть руки і ніжки, хоча з ниточок, але вони вправно ними робили свою роботу. А робили вони… Хто на спицях сплітав полотно, хто змотував клубки. Але, що найбільш вразило Євгена, якось вони всю роботу виконували без емоційно, та без жодного слова - мовчазно.
Євген підійшов до довгастої Шворочки, яка намотувала у клубок чорні нитки, та звернувся до неї:
- Шановна пані, вибачте будь ласка! Добридень Вам! Чи не могли б сказати мені - де я?
Але Шворочка наче не бачила його, вона далі продовжувала виконувати свою роботу, не звертаючи уваги на хлопця. Тоді Євген ще раз, та більш голосніше:
- Пані, ви мене чуєте? –а потім ніби здогадався. - А-а-а, ви, певно, глухенька. Вибачте.
Недалечко проходив невеличкий Шнурочок-хлопчик, Євген побіг до нього:
- Хлопець, постривай!
Але і Шнурочок не звернув на нього аж ніякої уваги.
- Ти що, мене не бачиш? - Євген вхопив його за ниточку-руку. Шнурочок без емоційно подивився на Євгена а потім попрямував собі далі.
- Ви ніби зачаровані, наче у комп’ютерній грі. Маячня якась. Допоможіть хто-небудь! – у розпачі скрикнув хлопець.
Але ніхто навіть не озирнувся. Що робити? Сумно опустивши голову, Євген поплентався до сірого садочка.
Аж раптово десь зверху почувся шум, та громовито розкотилося неймовірно-страшне чиєсь реготіння. Євген від несподіванки аж здригнувся, та хутко заховався за найближчу маленьку гірку.
Трохи висунувшись з густих сірих кущів, хлопець побачив, що прямо с сірої пустелі неба спускалося щось велетенське та чорне. Уважно придивившись, він зміг розгледіти неймовірно великого Павука.
Павук перебирав товстезними волохатими лапами, тримаючись за товсту нитку. Його пухке та огидне черевце розгойдувалося наближаючись до сірої поверхні.
- Хе-хе-хе! – реготав від задоволення Павук, дивлячись зверху на маленьких істот.
А потім як прокричить:
- Ну що, піддані мої! Де моє нове полотно?!
Сірі Шворочки та Канатики мовчки розійшлися у різні боки, та розклали на землі чорне полотно.
- Молодці! – задоволено погладив своє черево Павук.
Аж раптово, у сіру тишу, наче кольоровою бризкою увірвався дитячий плач. Павук зригнувся і розгнівано прокричав:
- Що? Що за мерзенні звуки?! Де це нитчасте дитинча? Сюди його!
Із юрби вийшла мати Шворочка, слухняно несучи на руках малечу, тонюсіньку рожеву Ниточку. Маля перелякано обіймало свою маму, та ревіло. А Павука аж затрясло від побаченого та почутого.
- Я сказав ніякої мови! – гаркнув чорний вельможа та пирснув на дитину отрутою. Дитина враз замовкла, посірішала, перелякані оченята набули скляного без емоційного погляду, як і у всіх мешканців.
- Ви що, не розумієте моїх слів?! – викрикував своє незадоволення Павук. - Хто вам дав свободу, хто вам дав вибір? Хто вам подарував життя?
Всі істоти, як один, слухняно вказали на Павука.
- От і будьте вдячні мені. Ваше життя неймовірно цікаве, коли ви робите плетиво з чорних ниток. Мережинці, жителі країни Мережини - ви вільні! В чому ваша воля? А у тому, що можете плести таку гарну річ. Ви багаті, бо маєте стільки чорних клубків, що , навіть, я вам заздрю. А тепер досить добрих слів. Нумо, любі мої, до роботи, адже вам подобається так вільно працювати.
Мережинці мовчки розійшлися у своїх справах. Павук пройшовся посередині полотна, схопив його, та швидко поліз по нитці нагору.
Євген був приголомшений. Він тепер чітко розумів, що потрапив саме у країну Мережину. І тепер зрозуміло чому комп’ютер не показує її, бо велетенський потворний Павук володарює тут своїми чорно-сірими кольорами.
Несподівано, Євгена хтось постукав у плече. Євген аж здригнувся. Обернувся, та побачив перед собою хлопчика-Шнурочка. Хлопчик миттю приклав палець до рота, показуючи, що «ані звука». Євген стверджено хитнув головою. Шнурочок махнув рукою, запрошуючи іти за ним.
Євген слухняно пішов, застережливо і тихо переступаючи сірі кущі. Тепер він боявся, що будь-який шум може почути чорний володар.
Пройшовши певну кількість кущів, дерев, різної форми пагорбів, хлопчик-Шнурочок раптово зник, наче провалився під землю. Євген зупинився, не розуміючи, що йому робити далі. Так само несподівано, з’явилася голова Шнурочка із нірки. І Євген зрозумів, що треба лізти за ним.
І тільки-но він занурився у нірку, як понісся по темному проходу наче з крутої гірки. Залишалося тільки, майже не примружуючи очі від страху, летіти кудись невідомо куди. Єдине, що встиг розгледіти Євген, це те що нірка була сплетена з канатиків. Здавалося, ніби він летить десь у середині якогось вив’язаного шарфика.
Аж ось шарфик скінчився і Євген зістрибнув прямісінько на ноги, опинившись у дуже яскравій кольоровій кімнаті. Може вона і не була на справді такою яскравою, але після сіро-чорної поверхні, підземна кімната аж засліпила очі.
Євген роздивився на всі боки, одразу помітивши, що стіни кімнати нитчасті та вигаптувані різноманітними рослинними візерунками. Праворуч у кутку палахкотіла та сяяла теплом справжнісінька піч. Вірніше кажучи, не зовсім справжнісінька, а сплетена з товстих канатиків та зацяцькована мудруватими орнаментами-квітами. Недалечко стояв плетений стіл, накритий яскравою мережчатою скатертиною. Вздовж стін розміщувалися плетені полиці, на яких красувалися яскраві горщики з небаченими нитчастими квітами. В одному з кутів стояли різні за величиною голки, спиці, ножиці.
Крім Шнурочка-хлопчика у кімнаті знаходилася дівчинка-Ниточка. Вони стояли тихо, даючи можливість гостю все розглянути. І тільки коли Євген подивився на Шнурочка, той промовив, дружньо посміхаючись, та простягаючи руку:
- Мене звуть Нитусь. А це сестричка моя, Мотузька.
- Дуже приємно, а я Євген.
І несподівано, почувся ще чийсь чудернацький голос, який швидковимовив:
- Теж мені! Відкрив кольори клубків! Ми знаємо, хто ти!
Євген здивовано розшукав поглядом звідки доносився голос. Погляд зупинися на чомусь дивакуватому, що сиділо на столі. Той дивак був схожий на равлика. Бо на спині у нього був великий клубок з кольоровими нитками. Він мав довгасте тіло і велику голову у вигляді нитчастого вузла, зверху якої стирчали нитки-ріжки. Великі очі обрамляли довгі вії. Створіння мало коротенькі задні лапки та більш довгі передні.
- А це хто? – запитав Євген, вказуючи на дивака.
- От нечема, - образливо мовив той. - Вихований хлопчик сказав би: Ой, шановний, Клубозяко, вибачте, я вас не побачив. А хто, дозвольте запитати, ви такий? А я б тоді з гордістю відповів би: Я – Клубозяка.
Вимовивши цей діалог сам про себе, Клубозяка гордо видовжився, та підняв носика угору.
- В-вибачте, шановний, К-клубо-зяка. Якщо я вас образив, - винувато мовив Євген.
- Не образив ти його, - заспокоїв Нитусь. - Він сам на себе ображається, бо маленький такий.
На що Клубозяка швидко відмовив:
- Я маленький, але спритненький!
Нитусь погодився:
- Так, це правда, ніхто краще за тебе не зав’язує вузлики.
Клубозяка смішно зосередився і швидко зав’язав чималенький вузлик у себе на голові із нитчастих ріжок. Це було смішно. Тому всі разом засміялися. Потім Клубозяка десь разів зо двадцять зав’язував и розв’язував того вузлика та так швидко, наче у кіно з прискоренням.
Євген, аж трохи не плакав, так стало йому весело. Коли Клубозяка припинив, хлопчик вимовив:
- Ви такі цікаві, але, якщо можна, поясніть мені де я знаходжуся? І хто ви такі? А хто ті сірі шворочки? І той Павук? Взагалі що тут відбувається?
Клубозяка засмучено мовив:
- І! А що, та Ворона тобі нічого не пояснила?
Євген заперечно хитнув головою.
- От летюча безвідповідальність! Я ж її як відповідальну шворочку просив.
Мотузька посміхнулася:
- Так треба було її простити як Ворону, а не як шворочку.
- Добре, не сперечаємося. Сідаємо за стіл, - запропонував Нитусь. -Поп’ємо чаю. І розкажемо тобі.
Євген сів на плетений стілець за вив’язаний стіл. Мотузька розлила усім чай у чашечки-клубочки. І Нитусь почав розповідь:
- Наша країна називається Мережина. Ми дуже щасливий, добрий і співочий народ мережинці, - потім він похмурнішав і опустив очі вниз. – Але, мабуть, були такими.
Мотрузька, побачивши журбу в очах братика, дзвінко заперечила:
- Ні-ні-ні не втрачаємо надії! Ми є, ми будемо, обов’язково!
У цей час Клубозяка голосно засьорбав чай. Всі поглянули на нього.
- Вибачте, гаряче.
Нитусь продовжив:
- Гаразд. Ми є. Свою розповідь ми можемо проілюструвати картинами на яких залишилося відображення наших справжніх просторів.
Нитусь вказав рукою на декілька кольорових витворів, що прикрашали стіни. На них були зображені яскраві, багатокольорові лани, візерунчасті дерева, плетені різнобарвні будиночки та вигаптувані мозаїкою доріжки.
- Наші лани дуже плодючі, - продовжив Нитусь. - На них ростуть яскраві нитки, якими ми прикрашаємо весь світ... – і тут Нитусь знову посмурнішав. – Прикрашали, мабуть.
Мотузька дзвінким голосом заперечила:
- Ні-ні, не втрачаємо надії!
- Так-так, весь світ заквітчують наші майстрині: гарні дівчата-ниточки та їх мами-шворочки. А татусі-канати та хлопчики-шнурочки обробляють землю, щоб гарно родила… - і знову опустив голову Нитусь та зітхнув. - І вже не родить.
- Ні-ні, не можна! Не втрачаємо надії! – підтримала Мотузька.
- Добре-добре! – послухався Нитусь. - І от одного разу пролітав на чорній нитці повз наш світ величезний чорний Павук. Пролітав собі і побачив таку красу. Та й сказав…
Тут Клубозяка спробував передражнити Павука:
- Ой, яке гарне містечко. Шановні мешканці мережинці, а чи не хочете ви бути вільними?
- Мережинці засміялися у відповідь, - продовжив Нитусь.
- І відповіли: А ми і так вільні, - доповнила Мотузька.
Клубозяка хрипло мовив:
- Тоді павук запитав: А може ви багатими хочете бути?
- А ми і так багаті, - відповіла Мотузька.
- А щасливі?
- Ми щасливі.
- Тоді просто попрацюйте на мене. Сплетіть мені чорне вбрання – ке-кхе-кхе, - Клубозяка аж закашлявся.
Нитусь продовжив:
- Один Канатик відповів йому: Ні, пане, ми не плетемо чорне, нам до вподоби барвисте. Хочете, ми вам жовтого капелюха сплетемо?
- А Павук тоді перелякався, і аж навіть закричав: Ні, тільки чорне! – мерзенно загорланив Клубозяка.
- І тоді мережинці весело заспівали, - промовила Мотузька і сплеснула у долоні.
Нитусь, Мотузька і Клубозяка в один голос тихенько затягнули пісню:
- Ми Шворочки, Мотузочки, Шнурочки
Веселі моточки та клубочки
Яскравими нитками вишиваємо
Бо темних кольорів ми уникаємо.
Щасливі, веселі, багаті
Бо дружні ми, не пихаті!
Нитусь зітхнув:
- От тоді у Павукові і зовсім зачорнило його злючий мозок і зрозумів він, що для того, щоб заволодіти Мережиною, потрібно забрати спочатку у мережинців мову, щоб вони не співали і не спілкувалися. Вирішив і зробив: почав пирскати своєю отрутою навсібіч. І потрапило по краплині на кожного. З тих пір всі і ходять завороженими, безвладними, без життєвої іскри. Все що роблять - плетуть чорне вбрання павукові.
Клубозяка спочатку зашморгав носом, але потім не втерпів і голосно заридав, витираючи носовичком носа.
- А ви? – запитав Євген. - Як ви двоє, - запнувся, поглянувши на Клубозяку, який підвів голову, - вибачте, троє, залишилися не завороженими?
- У нас імунітет, – відказав Клубозяка.
- От скажеш, - повів головою Нитусь. - Просто ми втрьох як раз гралися у нитковому лісі. І з-за дерев бачили що відбувалося.
- Вимушені були тут ховатися, - додала Мотузька.
- Нам тут, безперечно, подобається. Але так хочеться яскравого сонечка, блакитного неба, - замріяно мовив Клубозяка.
Євген замислився:
- А що ж тепер робити?
- От ми тебе і покликали, щоб ти нам допоміг, - одказав Нитусь.
- Мене? А чим я можу допомогти? – розгубився Євген.
Мотузька запитала:
- Ти маєш той шматочок нитки за допомогою якої потрапив до нас?
- Так, - і Євген дістав з кишені жовту ниточку.
- Головне ти її не загуби, бо без неї не зможеш повернутися додому, - застережив Нитусь.
Мотузька вказала в сторону порожніх горщиків та пояснила:
- Нам потрібна ця ниточка, щоб мати змогу виростити нитки.
- А далі?
- А далі ми не знаємо, - зітхнув Нитусь. - Але знаємо, що повинні бути вільними.
- Можливо у тебе, Євгене, виникнуть якісь ідеї, - додала Мотузька.
- Ти поміркуй, а ми поки відріжемо шматочок твоєї ниточки, - підсумував Клубозяка.
На цю пропозицію Євген дещо схвилювався:
- Ви казали, що це мій вихід додому.
- Так, але ми трохи відріжемо, нам маленький шматочок потрібен, - заспокоїв Нитусь.
Євген простягнув нитку. Нитусь уміло відірвав маленький шматочок. Мотузька встромила його у горщечок. Полила водою і… просто на очах відбулося чудо. Ниточка почала зростати, крок за кроком формуючись у дерево. Євген, мов зачарований, прикипів поглядом до видовища. Аж раптово вигукнув:
- Є ідея!
Клубозяка від переляку аж здригнувся:
- Чого кричиш? На мене від остраху гикавка нападе, – і дійсно почав гикати. - Ну от, гик, напала. Гик.
- Вибач, я не знав, - стиснув губи Євген.
Клубозяка тільки прогикав у відповідь. Далі Євген з немаленьким подивом слідкував за тим, що відбувалося. Мотузька взяла невеличке дзеркало та поставила його на стіл неподалік від Клубозяки. Той, у свою чергу, заплющивши очі, підповз до віддзеркалення, скривив мармизу, розплющив очі, перелякався. Від переляку голосно скрикнув і навіть перевернувся. А головне, він припинив гикати.
- Дякую, - засмучено мовив Клубозяка.
- Так яка у тебе ідея? – зацікавився Нитусь. - Бо через гикавку декотрих, ми нічого не зробимо.
Євген трохи і не забув, що причиною всього дійства стала його ідея, а тому швидко пригадав:
- У той момент, коли Павук ходить по чорній ковдрі, ми його зможемо упіймати, зв’язавши тим самим полотном. З чотирьох кінців ми прив’яжемо нитки. Заховаємося за пагорбами. А потім за командою оплутаємо його та зв’яжемо у чорне полотно.
- Непогана ідея! – підхопив Нитусь. – Тоді не гаячи часу ми можемо саме зараз і іти, бо вже час для готовності нової ковдри.
Нікого не треба було чекати, всі, натхненні ідеєю врятування, швидко, один за одним, за допомогою канату, вилізли нагору.
І Євген знову опинився у сумному, беззвучному сірому просторі. Одна втіха була, що тепер поряд з ним нові друзі.
Всі мовчки, за однією домовленістю побігли до галявини. На галявині без емоційно рухалися мережинці. І, як зазвичай, хто змотував чорні клубки, хто вив’язував чорне полотно. Саме полотно було майже готове.
Нитусь хутко взяв у однієї Шворочки чотири клубки та кинув кожному з друзів. Всі четверо, з острахом позираючи наверх, у темно-сіре провалля неба, стали з чотирьох сторін полотна. І кожен прив’язав свою нитку. По черзі хитнули головою у знак підтвердження, що добре зав’язали. А потім розійшлися у чотири сторони, розмотуючи за собою клубки ниток.
Четверо рятувальників заховалися за пагорбами. Тільки Клубозяка свою нитку залишив без нагляду. Бо занадто він маленький та слабенький для цієї справи. Вирішили тягнути з трьох сторін. А четверту потім підтягнути.
Клубозяка мовчки заліз до Нитуся на голову. Він зосереджено виглядав із нитчастої кипи волосся.
Враз, посеред сірої тиші, почулася чиясь гикавка. Клубозяка з переляканими очима почав лапами затуляти собі рота. Нитусь мовчки дістав із кишені дзеркало і підняв з ним руку, щоб Клубозяка зміг подивитися у нього. Клубозяка зкорчив мармизу, перелякався та припинив гикати. З полегшенням витер лоба:
- Фух, пронесло!
І от, в Євгена аж щось зашкрябало в животі од страху. Він побачив як знову злазить той мерзенний чорний Павук. Павук фиркав, рипів, крехтів, поважно пересуваючись по ковдрі, та заклопотано видивляючись собі під лапи.
- Давай, уперед! – раптово прокричав Євген, навіть не очікуючи цього від себе.
Всі троє враз підхопилися, потягнули за нитки. Підбігли прямісінько до Павука та щосили почали закручувати полотно. Аж тут… Трьох! Слабкі чорні нитки порвалися. Нитусь не розгубився і прокричав:
- Тікаймо! Швидко!
Павук, намагаючись виплутатись із полотна майже прошипів від злості:
- Ат, ви невдячні, я вас зараз!
Він частково розплутався, вистромив передні лапи, голову і… на право і наліво почав пирскати своєю отрутою. Одна з краплин попала на Мотузьку. Мотузька одразу ж посмурнішала, заспокоїлася, та слухняно зупинилася. Після чого розвернулася і почимчикувала до всіх змотувати чорні нитки.
Нитусь та Євген бачили що трапилося з Мотузькою, але знали що її вже не врятувати, тому продовжили тікати. Клубозяка сидів на голові у Нитуся з переляканими очима та кричав:
- Давай, давай, конику, швидше!
Євген, Нитусь з Клубозякою пірнули у нірку.
У друзів настрій був геть подавлений. Бідна Мотузька, що з нею? Яка вона була весела та енергійна і враз…
Клубозяка тримав лапками себе за голову, та хитався, мов маятник, із сторони в сторону:
- Ай-яй! Програли! Ми програли! Повне неподобство!
Нитусь йому вторив:
- Ай-я-яй! Мотузько! Ой-йо-йой! Як же так. Що робити?
Євгенові також було не пособі, тим більш, що він відчував у тому, що відбулося свою провину. Це ж його ідея була. Тому він водночас і каявся, і хотів виправдатися:
- Щось ті нитки якісь трухляві виявилися… Не врахував я це…
- Авжеж, трухляві! Ти бачив вирази облич всіх мережинців? - відповів Клубозяка, і зімітував скляний погляд. - Який вираз обличчя - такий і результат роботи. Так би мовити: результат на лице.
- Точніше тоді: лице на результаті, - і Євген з сумом зітхнув. - Ех-хе-хе.
- Що ж ми хотіли, то нитки Павукові, а не наші мережинні нитки, - підсумував Нитусь.
- Тоді треба з ваших ниток сплести, - обережно запропонував Євген.
- От розумник! – вигукнув Клубозяка. - Якби у нас були наші нитки, ми б були ого-го!
Євген кинув оком на горщик, в якому виросло чималеньке дерево ниток.
- А це?
Нитусь зрадів:
- А ти голова! Зараз ми втрьох швиденько зробимо найміцніше плетиво у світі!
- І справді голова! – додав Клубозяка. - А я думав, що у нього голова, щоб ногам була робота її нести.
- Клубозяко, от саме ти краще не базікай, а починай працювати, - зауважив Нитусь.
Євген замислився:
- Тільки-но…
- Що? Передумав? – допитав Клубозяка.
- Та ні. Просто наше плетиво – воно кольорове. Павук ще зверху помітить.
Нитусь схилив голову:
- Так. Не бачити нам волі.
- Авжеж, шнурковий гаплик нам, – додав Клубозяка. - А я вже наспівую: свобода, свобода, мотузяна незалежність.
Євген знову замислився, а потім запропонував:
- А що, якщо ми нашу ковдру заховаємо під чорну?
Клубозяка засміявся:
- Правильно, і скажемо: ану, знайди нашу ковдру, щоб тобі засліпило нитками твої жахливі оченятка!
- Та ні. Ви не зрозуміли, - почав пояснювати Євген. - Тоді Павук її не побачить. І нічого не підозрюючи, стане посередині, а ми його і схопимо.
Нитусь зрадів:
- Так! Так!
- І викинемо геть, щоб його трухляві нитки побрали, - додав Клубозяка.
Не гублячи ані секундочки, Нитусь та Євген сіли за плетиво. Нитусь Євгенові показав як треба, а той, як вправний учень, перейняв майстерність. І вже через декілька хвилин вправно виконував свою роботу. Клубозяка тим часом, хутко, наче на ракетному паливі, зав’язував вузлики, ущільнюючи, та укріплюючи тим самим полотно. Кожен з друзів був зайнятий своєю роботою, ніхто не відволікався, тому ковдра дуже швидко була сплетена.
І тільки-но все було готово, як рятівники вийшли на тьмяну сіру поверхню. Чорне полотно було готове і вже от-от почне спускатися за ним Павук. Євген швидко прибрав на одну сторону чорне полотно, допоміг Нитусю розкласти різнокольорове плетиво. Серед сірого простору воно аж засяло своєю яскравістю.
- Краса! – захопився Клубозяка.
Нитусь та Євген хутко прикрили барви чорним.
- От, не на довго…- вже сумно додав Клубозяка.
Тільки-но розправили всі краєчки, та й тільки-но встигли заховатися за пагорби, як почулося Павукове кряхтіння. Тишу порушила Клубозякова гикавка. Нитусь швидко показав тому дзеркало. Клубозяка мовчки перелякався. Гикавка вщухла.
А Павук тим часом спускався:
- Ну що, чим порадуєте мене? Чи знову розчаруєте своєю неслухняністю та невдячністю.
Мережинці слухняно розійшлися у різні сторони, звільнивши чорне полотно. Павук заліз на нього.
- Не погано. Але щось мені здається, ви повільно працюєте. Невдячні істоти. Наступного разу я буду раніше, щоб у вас не було часу на погані думки. Щоб ви були зайняті лише щасливими моментами вашого життя – чорним плетивом. Ха-ха-ха!
- Давай! – крикнув Євген та разом з Нитусем кинувся прямісінько на Павука. Зтягуючи сторони полотна вони хутко завернули ворога. Кольорове плетиво осяяло блиском.
- Ще, ще тягни! – кричав Євген.
Від того, що Павука накрили кольоровим полотном, мережинці розпочали оживати та робити більш вільні рухи. А ще почувся кволий спів:
- Тягни Нитусю, тягни любчику. Врятуйте нас.
- Ах ви мерзенні істоти! – прокричав Павук
Євген та Нитусь тягнули з усіх сил. Клубозяка теж чимдуж допомагав. Павук не здавався, всіма своїми лапами пручався.
Нитусь розпачливо мовив:
- Нам ще шматочка не вистачає. Ай-я-яй, як же так! Трохи замало сплели. Не вийде.
- Ні-ні, надія в серці має бути, - почувся тихенький співочий голосок Мотузьки.
Ще декілька зусиль і… враз, натягнуте полотно розпружинилося. Павук не зволікаючи, вивернувся та пирснув отрутою на кольорову поверхню. Яскраве полотно враз стало тьмяним. Євген та Нитусь чимдуж почали тікати. Мережинці знову поставали мовчазними.
А розлючений Павук, примруживши люті очі розпочав пирскати отрутою на втікачів. І врешті декілька крапель дісталися Нитусеві. Нитусь закляк на місці, повільно розвернувся та слухняно почимчикував до Павука.
Перелякові Клубозяки не було меж. Він щосили тягнув Нитуся за його ниткове волосся.
- Ні, ні не туди! Ти не туди! Євгене! Рятуй!
Євген озирнувся. Швидко, ухиляючись від пирскання Павука, підбіг до Нитуся. Клубозяка, не роздумуючи, стрибнув до нього у кудряву шевелюру та заховався.
- А тепер з усіх ниток, накриваємо п’ятами! – скрикнув Клубозяка. - Давай, конику!
Над самісінькою головою Євгена пролетіла бризка отрути
- Йой! – перелякався Клубозяка. - А щоб тебе трухіль побрала! – і він безбоязно показав Павукові кулака. І знову майже поряд пролетіла бризка. - Ой! Що ж то за ниткове нещастя таке, - і Клубозяка вирішив краще заховатися у волоссі.
Так, уникнувши крапель отрути, Євген добіг до нірки і прудко шугонув в середину.
Коли Євген скрився з поля зору Павука, той припинив пирскати. Підійшов до Нитуся, знервовано обійшов його з усіх боків. Сплюнув та прохрипів:
- Тьху, мерзенна істота! Волі захотів?! От тут воля. І працюй на мене, та швидко.
Нитусь слухняно пішов до мережинців та приєднався до роботи, нового чорного плетива.
У нірці Євген щосили намагався усвідомити що ж йому тепер робити:
- Я сам. Я сам залишився у цій країні.
- А мене? Мене та мої нитчасті м’язи ти не враховуєш? – озвався Клубозяка, демонструючи свої ниткові вузлики на лапках.
- Враховую. Але бігати ти не вмієш.
- Звісно. Я ж не коняка – я Клубозяка, - а потім похмурнішав. - Але, якщо становище дійсно, на твій погляд, без виграшне… Тікай додому, щоб не залишитися тут назавжди. У тебе дійсно є шанс.
- Ти підеш зі мною?
- Ти що! Тут мої предки, тут моя земля, мої товариші очманілі хитаються на поверхні. В моєму вузлику, - стукнув себе по голові, - навіть думки такої нема. Я повинен битися до кінця. От посиджу тут біля вогника, поп’ю чаю і щось обов’язково придумаю. А не придумаю, то просто піду та вкушу того поганця. А раптом я отрутою кусаюся? Я ж не знаю. Ой, а давай я тебе вкушу – перевіримо.
- Ні дякую, - с сумом відповів Євген.
- Не засмучуйся. Справді, іди до дому.
- Як так піти? Так усіх залишити?
- Ви всі нічого не змогли вдіяти і ти гадаєш, що сам справишся? Краще тікай, поки не запізно.
Євген дістав з кишені нитку. Він сумно дивився на яскраві волокна. А в серці щось розривалося на дві частини. Було і страшно, і боляче за нових друзів.
- Ну що? Що ти можеш вдіяти? – знизував плечима Клубозяка.
- Надія. Надія повинна завжди жити у серці. Завжди до останньої хвилини. Я все ж-таки спробую! – рішуче мовив Євген.
- Справді?! – радісно скрикнув Клубозяка. Ту ж мить у нього розпочалася гикавка. - Ой, це від радощів.
- Ти допоможеш мені?
- Безумовно. Я боротимуся до кінця, це моя країна!
- А знаєш, я хоча не бачив ваших ланів, не бачив вашого сонечка, але я полюбив цю країну як свою.
- Ще б пак! Мережина – це суперова країна! – задоволено підсумував Клубозяка.
Євген обережно поклав рятувальну ниточку на стіл, розгладив її та відрізав шматочок. Той шматочок посадив у горщик. Нитка не примусила довго чекати і миттю почала рости. На очах видовжувалися нитчасті гілочки, які рятувальними пасмами стелилися аж до підлоги. Євген з Клубозякою одразу ж взялися до роботи. Вони були дуже зосередженими і ні на що не відволікалися. Навіть незчулися, як закінчили роботу. На цей раз вони виготовили полотно трохи більшим, на помилки вже не було часу, тому враховано було все.
Євген з задоволенням порозтягував плетиво у різні боки, перевіряючи на щільність - все гаразд, міцне. Клубозяка допоміг закріпити останні вузлики. І…полотно готове.
Вибравшись на сіру поверхню, Євген перекинув яскраве полотно через плече. А Клубозяка зручно вмостився зверху, але уважно і зосереджено роздивлявся чи нема ніде Павука. На галявині мережинці закінчували своє плетиво. Євген швиденько почав розкладати та маскувати яскраве полотно. У Клубозяки було завдання дивитися чи не з’явиться раптово Павук. Поряд пройшов без емоційний Нитусь.
- Привіт, Нитусю, бачиш ми…, - спробував заговорити Євген. Але Нитусь пройшов, не реагуючи. Євген зітхнув.
Все нібито вдалося зробити і Євген, з Клубозякою на голові, побіг ховатися. Тільки-но встигли, як серед суцільної тиші почулося гикання. Так, як Євген зміг про це забути. Гикавка і Клубозяка. У Євгена в середині все обірвалося:
- У мене не має дзеркала.
- То-гик-ді гик нам гик нитковий гик-гик гаплик!
Євген швидко схопив Клубозяку, поставив перед собою і скривив мармизу, демонструючи її Клубозяці. Від несподіванки, швидкості, а може від побаченого, Клубозяка не на жарти перелякався і припинив гикати. А потім прошепотів:
- Нічого собі, а я й не знав що тебе так іноді. А з тобою це часто трапляється?
- Буває, - відказав зосереджений Євген, нахиливши голову, щоб Клубозяка зміг заховатися в його волоссі.
І тільки-но Клубозяка вмостився, як побачили, Павука. Той був у гарному настрої. І ще зверху прокричав до мережинців:
- Любі мої, поспішаю вам сказати найприємнішу новину. Вас та вашу країну осяє проміння благодаті. Саме сьогодні я запросив свою чималеньку сім’ю. Я подумав, що для вас це буде неймовірним щастям, коли на ваших просторах житимуть чорні павуки. А ви матимете нескінчене задоволення плести для них ковдри, одежу, будинки. Отже будьте чемними та вихованими.
- Це ж якщо ціла зграя їх прийде, тоді у нас жодного шансу вже не буде, - перелякано розмірковував Євген.
- А щоб його трухляві нитки побрали, щоб мотузчастий кокон перетворив його на мумію, - бубонів Клубозяка.
Задоволено хекаючи, Павук заліз на полотно, та дивлячись собі під лапи, зосереджено почав вдивлятися у плетиво.
- Клубозяко, давай! – скрикнув Євген і несамовито побіг прямісінько на Павука.
Хлопець щосили натягнув полотно на Павука. Розставляючи руки, намагався охопити якомога більшу поверхню. Бідолаха Клубозяка, тримаючись за кінцівку злетів наверх. Впав, перекотився. Отямився і знову повернувся допомагати. Він тягнув щосили. Євген, якомога швидше і щільніше оплутував Павука. Сяйво від кольорового полотна осяяло країну. Мережинці розпочали ворушитися.
Євген прокричав:
- Друзі співаймо, співаймо щосили!
Нитусь розпочав першим:
- Ми хочемо бути вільними, щасливими.
Надія у серці, воля в душі.
- Давайте голосніше! Прокидайтеся! – кричав Євген.
Мережинці трохи гучніше приєдналися до Нитуся:
- Ми Шворочки, Мотузочки, Шнурочки
Веселі моточки та клубочки
Яскравими нитками вишиваємо
Бо темних кольорів ми уникаємо.
Щасливі, веселі, багаті
Бо дружні ми, не пихаті.
Євген щосили тяг нитки. От-от і він зв’яже Павука. Але трохи, зовсім трохи не вистачало.
- Ой Клубозяко, давай ще трохи, бо полотно от-от розійдеться.
Павук пручався:
- Зараз-зараз. Я тебе зараз дістану.
- Маленького шматочка не вистачає, - жалівся Євген.
- Євгене, зараз наше кубло розійдеться! Що?! Що робити?! – бентежився Клубозяка.
Євген рішуче дістав з кишені останню нитку і зв’язав нею полотно. Тепер Павук був міцно зв’язаний. Але він ще трохи пручався. А потім розплющив очі, скрикнув, та за сліп. Євген звернувся до мережинців:
- Співайте, співайте, голосніше!
Мережинці все бадьоріше і бадьоріше співали, поволі всі отямлювалися, прокидалися, набували яскравих кольорів. Довкола все ставало світлішим. Від цих змін Павук тільки зменшувався і зменшувався. І врешті-решт зовсім зник.
- Ура! – прокричали радісні мережинці.
Країна Мережина зовсім позбавилася сірих кольорів, від барв наливалися очі радісними сльозами. Мотузька і Нитусь обійнялися. Щасливі мережинці накинулися на Євгена і розпочали його підкидати.
- Наш рятівник!
Десь знизу підстрибував Клубозяка:
- І я, і я хочу попідкидати цього здорованя!
- Дякую за щирість, - намагався їх заспокоїти Євген. - Але битва ще не закінчена. Нам треба зосередитися, - мережинці прислухалися і поставили Євгена на ноги, а той продовжував. - Зараз повинні родичі Павука прийти. Нам потрібно дати їм опір. Давайте подумаємо що ми можемо зробити.
- Заховатися, а потім їх покусати, - вигадав Клубозяка.
- Ти що? Зовсім озвірив? – здивувався Нитусь.
- А давайте їх закидаємо нашими яскравими клубочками, - дала ідею Мотузька. - Бачите їх скільки з землі вже попроростало.
- Молодець Мотузька! – похвалив Нитусь.
А павуки не залишили довго чекати на себе. Чорними шиплячими плямами, вони спускалися з неба. Крізь шамкання та шипіння прослуховувалися фрази:
- Ой, яке чудове місце. Яка гарна країна. Які лани, їх можна навіть продавати. І робоча сила тут є. Хм, скажу вам, непогано.
Мотузька перша не втерпіла і з усім обуренням, кинула клубок:
- Ану геть! Це наша країна!
Її рожевий клубок поцілив прямісінько в товстючу павучиху. Павучиха зойкнула, зашипіла і, наче мильна кулька луснула. І на її місці, прямісінько на небі, утворилася рожева квіточка.
Мережинці зраділи і завзято розпочали кидати різнокольорові клубки. Павуки зойкати та лускали, перетворюючись на квіти. Все небо замайоріло, наче хмаринками, різнокольоровими квітами. Лише один Павук все далі і далі спускався. Євген побачив, що то бідолашний Нитусь не може поцілити в нього. Євген кинувся йому на допомогу. Хлопці обома руками кинули клубок і прямісінько у черевце Павука. А той кхекнув і перетворився на найбільшу з усіх красиву квітку.
- Ура! Ми перемогли! – зрадів Нитусь.
Щасливі мережинці кинулися танцювати. Вони так були вдячні Євгенові, що навіть хороводи навколо нього водили. Аж ось, якийсь хлопчик-шнурочок обняв свою маму-шворочку. І Євген похмурнішав.
- Друже, чого ти? – помітив Нитусь
- Згадав, що не зможу потрапити додому. До мами з татом. Я свою останню заціпку прив’язав, щоб Павука зв’язати.
- Такий герой і втрачаєш надію? – засміялася Мотузька, та підморгнула Нитусеві.
Нитусь зірвав клубок ниток, простягнув Євгенові:
- Тримай. Коли попрощаємося, кинеш його у гору і опинишся вдома.
Євген на радощах, аж притиснув клубок до грудей:
- Справді? Дякую друзі!
- Ні, це всі ми тобі дякуємо. Що волю нам подарував, - відповів Нитусь.
- Що надії не втрачав, - додала Мотузька.
- Так, такого Павука бридкого переміг, – скривився Клубозяка. - Тьху-тьху-тьху. Щоб його трухляві нитки побрали, - і сміючись додав. - І таки побрали!
Всі засміялися. Так, дійсно був веселий і щасливий момент. Аж тут Нитусь сказав Євгенові:
- Певно, все ж таки тобі вже час повернутися додому, бо мама буде переживати.
Євген з цим погодився. Друзі попрощалися, а Євген кинув до гори клубок:
- До побачення!
І одразу ж відчув, як ноги його відірвалися від поверхні. З великою швидкістю, наче комета, клубок понісся крізь тканинний простір. Євген знову виконував всілякі віражі, минаючи різноманітні нитчасті сплетіння. Але тепер він знав, що то дорога з країни Мережини, той нитчастий шлях, то саме шлях до неї. Ще декілька крутих поворотів і Євген спустився прямісінько на кухню. Шубовснувся точнісінько на стільчик.
Він захоплено обернувся навкруги. Упевнився, що то дійсно кухня. Подивився перед собою на стіл і побачив вишитий рушник. З нижнього ряду стирчала маленька ниточка за яку він міцно тримався.
- Кар! Молодець! – скрикнула Ворона. Вона швидко злетіла на рушник, дзьобом відрізала ниточку та вилетіла у віконце.
Євген взяв коробку з голками та нитками. Вибрав ниточку та голку. Розпочав співати та вишивати.
- Ми шворочки, мотузочки, шнурочки
Веселі моточки та клубочки
Яскравими нитками вишиваємо
Бо темних кольорів ми уникаємо.
Щасливі, веселі, багаті
Бо дружні ми, не пихаті.
До кухні тихенько зайшла мама та, замилувавшись, сплеснула в долоні:
- Який ти у мене.
- Матусю, я хочу щоб існувала країна Мережина, а всі її чудові мешканці мережинці були вільними та щасливими. Тому навчи мене, будь ласка, вишивати.
З тих пір Євген бережно відноситься до вишиванки, до орнаменту і завжди уявляє, яке ж красиве поле заквітчує країну Мережину.
|
| Разом із цим читають: |
| |
| Категория: Казки для малюків |
|
| Просмотров: 3077
|
| |
| |  |
|
|
