Одного разу теплим весняним днем маленька Поля гуляла з мамою в парку. Сонечко світило так яскраво, що дівчинка увесь час незадоволено мружилася. Ховалася вона від сонечка і за кущик, і за дерево, і в пісочниці, але сонячні промінчики знаходили її всюди. І тоді Поля попросила маму:

- Матуся, а ти можеш вимкнути сонце?

- Навіщо, Поля?

- Розумієш, - стала пояснювати Поліна, - воно увесь час світить мені в очки, і я із-за нього нічого не бачу. Нехороше сонечко. Краще б його не було!

І тоді мама сказала Поле:

- Дочечка, навіть якщо ми з тобою знайдемо такого чарівника, який зможе вимкнути сонце, хіба буде тобі від цього добре? Адже тоді нікому буде нас гріти, завжди буде темно і сиро. І холодно буде не лише взимку, але і літом. Як ти думаєш, Поля?

- Не знаю, мама.

- Знаєш, Поля, сонячні промінчики зігрівають не лише тіло, але і душу. Вони гріють нас так само, як і любов найближчих і дорожчих нам людей. Ти розумієш мене, моя рідна?

- Так, матуся! Тепер я ніколи більше не злитимуся на сонечко, адже воно так схоже на тебе!

- Чому ти так вирішила?

- Тому що ти - моє найулюбленіше сонечко! Поряд з тобою завжди тепло, - весело сказала Поля і побігла до озера….загорати на сонечку.