Середа, 20.11.2019, 11:46
Приветствую Вас Гість RSS
Дитячий сайт Казкар
ГоловнаКаталог статейРегистрацияВхід
Українські народні казки
Русские народные сказки
Літературна казка
Казки народів світу
Мамина казка
Дитячі вірші
Сценарій казки
Середа, 20.11.2019, 11:46
Завітайте на наш новий сайт за адресою http://kazkar.info/


Меню сайту
Категорії розділу
Літературна казка [60]
Авторська казка, казки відомих казкарів
Вірші для дітей, дитячі вірші [183]
Українські народні казки [37]
Русские народные сказки [20]
Казки народів світу [40]
Сценарій казки [47]
Мамина казка [13]
Казки, які були написані нашими читачами для своїх діток
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма Входу
Головна » Українські народні казки

Козак Мамарига
>

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п'ять років; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тоді пішов у службу, служив цареві двадцять п'ять літ; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя. Прийшов тоді знову додому і пішов у путь-дорогу куди бог дасть. Тепер як узяв іти, іде тиждень або два усе стовповою дорогою. Зустрічає його парубок.
— Здрастуйте,— говорить,— що ви є таке?
— Я,— каже,— козак Мамарига; служив у багачів двадцять п'ять літ і не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова. І царю двадцять п'ять літ служив і не заслужив і у царя ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тепер прийшов собі додому та й пішов куди бог дасть. А ти,— каже,— що є таке?
— Я,— каже,— у пана у такого-то був за кухаря, та ніс багато посуду дорогого, та спіткнувся, упав, побив посуд, так на мене учорашній день наготували багато різок, щоб мене сікти, так я оце втік. Так прийми мене, брат козак Мамарига, за меншого брата, буду тобі служить.
Побратались вони та ідуть собі. Так йшли вони тиждень чи більше; тепер зустрічає їх третій, з батіжком.
— Здрастуйте,— говорить,— браття. Що ви,— каже,— є за люди?
Цей каже:
— Я є козак Мамарига.
— А я,— другий одповів,— був у пана за кухаря, та там, як мене мали сікти, так я утік, а оце ми побратались.
— Ну,— каже,— прийміть і мене за третього брата.
— А ти,— каже,— що є за чоловік?
— Я,— каже,— чумак був, гнав дванадцять голів чи з рибою та сіллю. Розбійники набігли та й забрали у мене гроші і худобу мою, тільки я і утік та от з цим батіжком.
Прийняли. Оце стали три брати і йдуть собі дорогою стовповою; де випросять собі хліба-та й ідуть. Дійшли до місця, де стоїть стовп і три дороги нарізно. Подивився козак Мамарига і каже:
— Тут, брати мої, треба нам різнитися. Тепер попрощаємось собі, котрий на котру сторону хоче, туди й ступайте, а мені яку покинете, така й буде.
Розпрощалися і пішли, той на ту дорогу, а той на ту. Як узяв козак Мамарига ходити, ходив собі років десять. Ходив і зайшов собі у ліс, аж знайшов там хатку. До дверей,— зачинено двері.
— Одчиніть,— каже.
А дві жінки сміються, не відчиняють. Просився, просився — не відчиняють. Узяв тоді двері виломив і увійшов у хату.
— Здрастуйте! — каже.
Лежить чоловік на печі:
— Що ти за самоволець, що прийшов до мене та двері зрушив? От я,— говорить,— як устану, та намну тобі боки, щоб ти знав мене. Що ти є таке?
— Я,— говорить,— козак Мамарига.
— Е,— говорить,— прости, брат, що тебе вилаяв, ти мені є брат, старший за мене!
— Який же,— каже,— ти мені брат?
— А той,— каже,— що коли я од пана утік, то ти мене прийняв за брата.
Ну, тепер просить за стіл брата, садить його за стіл, їсти і пити братові дають.
Ну, попили, погуляли там собі.
— Ось,— каже,— брате, у мене дві жінки, так бери яку хочеш собі за жінку.
— Ні,— каже,— брате, дякую, я не хочу.
Побув троє діб у того брата, відпочив, тоді сказав:
— Прощай, брате, піду куди бог дасть.
Пішов од того брата. Ішов він днів три або чотири. Дивиться — гонить пан хортами зайця, і біжить той заєць дорогою прямо на нього. Він ударив палкою та й убив і сів там коло нього. Прибігли хорти, подивились і полягали коло нього. Добігає пан.
— Здрастуй,— говорить,— мужик! Тут зайця ти не видів?
Каже,— я цього зайця убив. Каже пан:
— Що ти є таке?
— Я,— каже,— козак Мамарига.
— Е,— говорить,— брат, вибач, може, я тебе образив як-небудь.— Схвачується з коня, береться за руки і цілується.— Ти,— говорить,— є мені брат, старший за мене., Пам'ятаєш, як ви, два брати, ішли, а мене третього прийняли?
— Так, пам'ятаю.
— Ну, прошу, брат, до мене у гості, я тепер живу добре! Сідай, брат, на коня на мого.
— Ні,— говорить,— дякую, брат, за коня, бо я на коні не вмію їздити.
Ідуть собі, говорять.
— Що ти, брат, козак Мамарига, і досі собі місця не знайшов?
Ось я уже вісімнадцять літ як женився і живу тут.
Приїхали додому до того пана. Уводить він його у свій дім. Увійшли, по здравствувалися.
— То,— говорить,— жона моя, а це мій брат старший.
Тоді посадили його, давай пити, гуляти і не знають, де його й діти, такі раді вже вони йому.
— Ну, тепер я тобі, брате, половину всього віддам. Тебе, брате, оженю. Ось,— каже,— хоч у цих кімнатах і живи.
— Ні, дякую, брате, за твоє слово. Слава богу, що ти собі нажив, а я собі що наживу, то моє буде.
Побув він цілий місяць у цього брата, погостював.
— Ну, тепер,— каже,— брате, краще піду собі куди бог дасть. Ну, брат і плакав, і умовляв, щоб остався тут. А він каже:
— Дякую, не хочу.
— Може,— каже брат,— дати тобі коня хорошого на дорогу?
— Дякую,— каже,— за коня.
Попрощалися, пішов собі у путь-дорогу знову. Йшов довго-недовго, дивиться, аж три чоловіки б'ються на могилі. Він тоді навпростець туди.
— Здрастуйте, та за що ви б'єтеся? Кажуть:
— За свій спадок на трьох братів
— — Який ж у вас спадок?
— Оце у нас кінь, та торба волосяна, така, що дає їсти та пити, та чоботи такі, що поверх води ходять. Оце тільки у нас і батьківщини. Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що я візьму те, то ми і б'ємося за це. А ти,— кажуть,— що є за людина?
— Я,— каже,— козак Мамарига.
— Ну, поділи нас,— кажуть,— брате козаче Мамариго, нашим спадком.
— Я,— каже,— брати, вас розділю; ніхто краще вас не розділить, як я. Згодні ви на те, що я вам буду говорити?
— Згодні,— кажуть вони,— аби ти, нас розділив.
— Ну,— каже,— я буду вам, брати, говорити. Ступайте,— каже,— собі за півтори милі од мене, і тоді я махну — і біжіть усі разом: хто попереду прибіжить, яка люба краще штука, ту й бери, а котрий другим прибіжить, той бере собі теж яка йому до вподоби, а задньому те, що зостанеться.
Вони пішли собі і чекають сигналу щоб бігти. А кінь їх стоїть осідланий, готовий. Козак збирає собі торбу волосяну через плече, чоботи взув, тоді у стремено і сідає.
— Як,— каже кінь,— пане, тебе нести, чи поверх дерева, чи поверх комишу?
— Неси;— говорить,— мене поверх дерева.
Брати біжать назад, а він зверху промовляє, - Як не могли ви, рідні брати, поділились, то краще, як я, ніхто вас не розділить!
Він поїхав, а вони почухали собі голови та й пішли собі додому. Як узяв їхати козак Мамарига цим конем, так собі їхали, поки потомились. Зупинились, козак торбочку-волосянку розкрив.
— Торбочко-волосяночко, дай їсти і пити.
Тут де узявся стіл: наїдки, напої різні і йому, і коневі. Наїлись, напились - все убралося знову у торбу, нема того нічого. ; — Ну, тепер, хазяїне,— кінь питає,— куди будемо їхати?
— Я й сам не знаю. Ось як я пішов із свого міста, так ходжу більше двадцяти літ.
— Ну,— кінь каже,— поїдьмо у чужу землю. Там віддає король свою дочку заміж. Там у його стоїть дуб у дворі, хто може його зрубати, за того віддає дочку свою і царство відписує. Можете,— каже кінь,— той дуб зрубати?
— Ну, зрубаємо не зрубаємо, а спробуємо.
Під'їжджають у ліс, через ліс переїжджають. Чують, що у лісі то рубають, то пиляють, дивляться — не видно ніде людей. Потихеньку ще ближче, устав з коня, веде його в руках, прислухається ближче; дивиться, аж на дубі торба висить. Він ухопив її в руки і як крикне
— У торбу убирайсь!
Бряжчить усе та все у торбинку убирається. Мамарига торбинку ту забрав - на коня — і гайда. Прибігає у тую землю, до того короля і оповіщає, що приїхав з такої землі. Покликав король його у свій дім.
— Ну, за чим ти прийшов в мою землю?
- Ви, ваше сіятельство, свою дочку віддаєте заміж за того, хто може зрубати дуба вашого.
— То вірно,— говорить,— так; аби ти зрубав, то ти мені зять будеш; тільки щоб зрубав і коріння з його повитягав, поколов, склав і спалив. Якщо не зробиш того, що я говорю, то бачиш там чоловічі голови, то там і твоя голова буде.
Почастував його гарненько.
— Ну, йди тепер, заступай у роботу. Ось там дуб стоїть, посеред двору, так іди зрубай його.
Як пішов до того дуба, розшморгує торбу.
— Ну, біжи,— говорить,— у той дуб усередину і рубай його там на друзки.
Убралось усе у дуба, так, що і не видно. Він собі ліг і спочиває. Довго-недовго, а його кличуть обідати. Він пішов.
— Ти з торби можеш спочити трохи, поки я поїм.
Пішов він їсти. Вийшла королівна, дивиться на того дуба, чи він багато його зрубав, коли він і не чіпав його. Підходить до батечка і каже:
— Це якийсь ледар до нас прибув. Інші хоч почнуть, а цей не починав і досі.
—Тоді буде його голова там, де й тих.
Пообідав козак і знову приходить до дуба.
— Те що з торбини гайда до роботи.
Узялось воно за роботу знову. Тут довго-недовго — через годину дуб брязнув об землю, аж земля здвигнулась і каміння забряжчало. Вибігає король на крильце, коли лежить дуб долі.
— Дочко моя, виходь сюди; це,— говорить,— найшовся молодець, дуба звалив. Підіть його позвіть у кімнату мою та дайте поїсти.
Приходить він.
— Ну,— говорить,— ти молодець, козак Мамарига, може, будеш моїм зятем. Бо я голів більше сотні положив за того дуба.
По обіді пішов знову козак Мамарига до своєї роботи.
Звелів торбині починати роботу, а сам знову до холодочку спочивати
Через годину склався ніби сам дуб у купу, загорівся і згоріло все чисто до попелу.
Звелів козак торбині роботу припинити.
Поглядає король та королівна.
— Це,— кажуть,— не з простих, що такий узявся!
Ну, ще сонечко не зайшло. Пішов козак Мамарига на базар, купив собі скрипочку, горішків, ще якоїсь їжі, поскладав собі в торбинку, приходить до короля з базару.
А той служникам наказує:
— Укиньте його в кімнату до ведмедя, тай збудемось.
Узяли його, ухопили силою, і вкинули туди у кімнату до ведмедя. Хотів його ведмідь з’їсти одразу, бо голодом заморений був. Та козак швидко торбочку витягнув та їжі різноманітної забажав. Як з’явилася їжа, то ведмідь уже до неї а не до козака узявся. Наївся досхочу тай захропів собі у кутку, на козака уже не зважаючи.
Як прийшли королівські слуги до віконця, дивляться спить і ведмідь, спить і козак неушкоджений.
Увійшли. Встає козак Мамарига.
— Що,— каже,— куди ви мене, закрили на ніч? Якісь дивні порядки у вас.
Цар же дуже с того надивувався.
— Ну, тепер підемо, козак Мамарига, тепер ти будеш моїм зятем. Такого нема і у світі, як ти.
Приводить його у дім, пригощає його.
— Ну, дочка моя, то твій муж, а мій зять. Коли він з ведмедем переночував, то робити уже нічого.
Обвінчали їх. Весілля одгуляли. Одписує козакові Мамаризі половину царства. Козак Мамарига
— Я не хочу половини царства. У вас царство мале, відпишіть мені усе царство, так я і згоден, а половини я не хочу.
— Ні,— каже,— я усього не дам, як умру, то тоді буде твоє усе, а тепер твоя половина і моя половина.
— Ні,— говорить,— половини не хочу.
— Не хочеш, то твоя воля, а я другої половини не дам, поки не умру.
Виводить козак Мамарига із конюшні свого коня, бере дружину за руку.
— Прощайте,— говорить.— Коли не хочете відписувати усього » царства, так я поїду у своє царство.
Поніс кінь їх, тільки курява схопилася. Несе його двоє діб, на Чорне море заніс. Моря більше, ніж землі. Скільки не їде, все море Чорне. Знайшов камінь серед моря. Зупинився на тому камені відпочити. Став відпочивати на тому камені, розбив собі палатку і здіймає торбу-волосянку із плечей своїх:
— Торбо-волосянко, дай нам їсти і пити.
Тут стіл враз де всяка їжа зачаклувалась. Наїлись, напились. Козак і заснув. Царівна ж коня схопили забрала торбочки. Поніс її кінь до батька. Виспався козак Мамарига, устав, нема ні коня, ні дружини.
— Е, козак Мамарига, он коли,— говорить,— пропав. Пішов по камені туди-сюди. Дивиться, лежать чоботи.
— Е, слава богу, що козак Мамарига не загине.
Узуває чоботи, пішов собі поверх води. Перейшов море. Пройшов суходолом одні гони. Стоїть кущ вишневий із ягодами. Вириває ягідку, кидає в рот, став у його ріг у боці. Вириває другу, кидає у рот, стало два роги.
— Е, думає, сама біда не ходить, - втратив усе та ще й рогатим став.
Відійшов від тих вишень. Другий кущ стоїть ягід.
Спробував – роги і повідпадали.
Нарвав він і тих ягід і тих тай пішов у те царство, де його дружина. Ходить попід замок зазиває покупців до ягід. Царівна собі служку послала ягід купити. Приносить ягідки вона назад. Бере королівна ягідки, укладає у рот, а такі вони смаковиті що спинитись не можна, поки поїла так вся рогами й обросла
Дали королю знати за ту біду.
— Ідіть, що там сталося з королівною! Вбігає король, жахнувся.
— Що це таке? Що ти їла? Каже:
— Купила ягідок, носив якийсь-то мужик, як попоїла, оце і стало по мені.
— Біжіть! — посилає солдат.— Хто носить ягоди, сюди його тягніть!
Шукали, шукали, нікого не знайшли з ягодами. Так і сидить королівна на рогах. Давай король відписувати у чужі царства, щоб були такі доктори і лікарі, щоб оті роги зігнати. Поз'їздились із чужих царств і зі свого царства доктори і лікарі. Подивились-подивились, нічого не зроблять, не спадають роги. Чим там не мазали, однаково. Роз'їхались усі знову по своїх містах, а чоловік ходить по базарі і каже:
— Я можу ті роги зігнати королівні без зілля. Тут дали знати королю зараз же.
— Де він є, той молодець, представте його у мій дім. Узяли представили його королю.
— Можеш ти зігнати роги без зілля у моєї дочки?
— Можу.
— Ось відписую тобі півцарства, і королівну за дружину.
— Важко – каже Мамарига – дуже те складне лікування, менш як за ціле царство не візьмуся. Королю не так царства шкода, як свою дитину. Погодився він на ті умови.
Козак же наказує
— Вивезіть мені возів із два трісок на площу. І виїздіть усі городяни за двадцять п'ять верст від міста. Буду такі ліки розпускати, що як зайде, то умре народ увесь. Витягніть її у сад до тієї купи дров.
Привели вони її до дров, а тоді й пішли собі. Узяв він різки тай давай її лупити поміж роги.
— Це,— каже,— б'є тебе козак Мамарига, твій муж. Де ти мого коня діла?
— Той кінь живий, на станку. Не муч мене.
— А торби де?
— То у батечка все поховане. Буде тобі перед лице усе, тільки мене не муч.
— Більше ж мене не будеш кидати?
— Не буду до віку вічного.
Ну, тоді він бере ягідку, роздавлює їй у рот — і спадає ріг, з'їла штук сорок ягід; осипались роги, стала королева-дочка така, як і була.
— Ну, дивись, щоб ти знала, як заміж іти.
За годину біжать городяни у город. Прибігає король у кімнати, зустрічає його дочка.
— Слава богу, слава богу!
Ну, тепер давай пирувати, пити-гуляти.
— З якої ти землі, хто ти є? — питає король того, що зігнав роги.
— Я,— говорить,— козак Мамарига, ваш зять перший. Мені вінчатися не треба, я уже вінчаний.
— Так то ти?
— Я,— говорить.
— Ну, тепер одписую тобі все царство.
От і царствує козак Мамарига. Він почитає дружину, а вона його, і живуть у тім царстві.

Разом із цим читають:
Категория: Українські народні казки |
Просмотров: 2979 | Теги: Козак Мамарига, казка, українські казки

Пошук

Реклама

Copyright Дитячий сайт Казкар©2010- 2019
Безкоштовний хостинг uCoz