> Сказала б казки — не вмію, сказала б приказки — не смію, сказала б небилиці — так багато плутаниці.
Ну, казки хоч не вмію, а треба сказать.
Був собі дід та баба. От і в діда дочка, і в баби дочка. От баба
пускає їх на досвітки прясти. Дідова ж дочка пряде, а бабина все нічого
не робить, а як прийдуть додому, то ще й обмовить ту.
Ну баба й зненавиділа дідову дочку та й каже до діда:
— Поведи свою дочку, де хоч, там її і дінь, щоб вона в нас дурно хліба не їла!
От дід — нічого робить — і повів. Веде та й веде, та завів її в ліс — аж там стоїть хатка пуста. Він її у ту хату й увів.
— Сиди ж ти, дочко, тут, а я піду дровець нарубаю.
Та й пішов.
Прив’язав колодочку до віконечка, а сам подався додому.
То оце вітер повійне, а колодочка — стук-стук, стук-стук!
А дівчина:
— Це ж мій батечко дрівця рубає!
Сидить вона собі, шиє та й не вийде подивитися, що воно стука.
Аж уже стала й ніч.
Коли це — стукотить-гримо-тить — кобиляча голова біжить.
— Дівко, дівко, одчини! Вона й одчинила.
— Дівко, дівко, пересади через поріг!
Вона й пересадила.
— Дівко, дівко, дай вечерять! Вона й вечерять дала.
— Дівко, дівко, постели. Вона й послала.
— Дівко, дівко, — просить, — положи мене спать.
Вона й поклала.
— Дівко, дівко, заглянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь!
Вона й заглянула, а там — лавки, і двори, і будинки великі, і всяка всячина.
От як виглянула в праве вухо — й така гарна стала!
Згодом вийшла вона заміж за такого хорошого парубка, і живуть собі гарно.
Діждали свята, вона й каже до свого чоловіка:
— Поїдьмо та й поїдьмо до мого батька в гості.
— То й поїдьмо, — каже чоловік. Поїхали.
От як приїхали, а мачуха аж перелякалася, як побачила, що вона така стала, та й каже дідові:
— Поведи та й поведи мою дочку, куди свою водив!
Він узяв та й повів.
Веде та й веде — коли ліс, а в лісі пуста хатка стоїть. Він взяв та туди її й завів:
— Отут тобі, дочко, жить! Та й пішов собі.
А вона посиділа аж до вечора, коли це — стукотить-грюкотить — кобиляча голова біжить.
— Дівко, дівко, одчини! А вона:
— Не велика пані, сама одчиниш. Вона й одчинила.
— Дівко, дівко, пересади через поріг.
— Не велика пані, сама перелізеш!
Вона й перелізла.
— Дівко, дівко, дай вечерять.
— Не велика пані, й сама візьмеш.
Вона й повечеряла.
— Дівко, дівко, постели спать.
— Не велика пані, й сама постелиш.
— Дівко, дівко, за глянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь.
Вона й заглянула. А там — один ліс, такий густий та темний — оком не проглянеш.
Тут де не взявся вовк, ухопив її та й поніс не знать куди.
От, а в діда була собачка маленька. То оце вона лежить на призьбі та:
— Дзяв-дзяв! Дідова дочка — як ясочка, а бабиної дочки слуху не чуть!
А баба:
— А, капосна собака, як дражниться!
Та й піде й прожене собачку з призьби і поб’є.
То баба в хату, а собачка знову на призьбу та:
— Дзяв-дзяв! Дідова дочка — як ясочка, а бабиної дочки і слуху не чуть!
От баба й каже дідові:
— Піди, діду, довідайся, що воно за знак, що твоя дочка приїздила в гості, а моєї і слуху не чуть.
Дід і пішов довідаться. Коли приходить він туди — аж тільки хатка пуста у лісі стоїть.
|