>Десь жила собі лисичка, тим відома між звірят, що була у неї звичка глузувать з усіх підряд.
Глузувала із сороки, що у неї білі боки. Насміхалася з жука — в нього роги, як в бика.
А ведмідь, мовляв, незграба, а кабан — гладкий, як жаба, а у зайця — куций хвіст, а їжак — малий на зріст, у кози — негарні роги, а у чаплі — довгі ноги, а сова — сліпа удень, і усі — дурні як пень.
— А сама я гарна, ловка, славлюсь я на всі ліси. Хвіст у мене — наче з шовку, незрівнянної краси.
Я швидка, метка, розумна, у палаці б жить мені! А на вас — дивитись сумно, простачки непоказні!..
Вихвалялася без міри та лисиця кожну мить — аж в усьому лісі звірі вже не знали, що й робить!
Хоч би хто набрався духу, щоб покласти край цьому, щоб провчити цю хвастуху й добре висміять саму!
Якось вийшла ця лисиця прогулятися в байрак. Раптом бачить: по травиці до струмочка лізе рак.
От вона до нього скаче й починає глузувать: — Ех ти, раче-небораче, тільки й вмієш рачкувать!
Рак на це, підвівши клешні, каже: — Не займай мене! Ще побачать всі тутешні, хто кого пережене.
А лисиця знов сміється: — От розвага для звірят! Ну й змагання розпочнеться: я — вперед, а ти — назад!
— Я готовий до змагання! — рак відказує не в жарт. — В цьому ж місці завтра зрання разом вийдемо на старт!
Тут почули цю розмову метушливі горобці і негайно слово в слово рознесли в усі кінці.
Збіглись звірі до байраку, в лісі гомін шелестить: — Та невже ж старому раку перегнати пощастить?!
Кожен лізе, де видніше, дехто б’ється об заклад, а ведмідь умови пише, щоб змаганню дати лад:
«Бігти з пагорка до мосту, по мосту через струмок, а тоді на гору просто, де стоїть ото пеньок».
Дзвонить білочка у дзвоник. Все затихло, й під кінець сірий зайчик — майстер гонок — підіймає прапорець.
— Приготуйсь! Команду слухай! Починаймо! Раз, два, три!.. — І лисиця тут щодуху вмить помчалася з гори.
Мчить, мов лине над землею, до струмочка!.. Через міст!.. І не зна, що рак клешнею учепився їй за хвіст!
Ось пеньок!.. Аж дух спинився... Круть хвостом на всім скаку! — Рак одразу відчепився і сидить вже на пеньку!
— Ти вже тут?.. — руда говорить, ледве стримуючи злість, та мерщій назад, під гору! Ну, а рак — ізнов за хвіст!
Прибігає... Поруч з нею — глядь! — і рак уже сидить, ще й грозиться їй клешнею, перед натовпом ганьбить.
— Що, — питає всім на втіху, — будеш рака поважать?! — Глядачі кругом від сміху просто покотом лежать.
Аж гарчить лиса від злоби: — Нумо знову, якщо так! В другий раз догнати спробуй! — Хоч у третій! — каже рак.
Вслід лисиці знову лине регіт, оплески і свист, а вона ні на хвилину не оглянеться на хвіст!
Вдруге, втретє і вчетверте!.. І до того гра дійшла, що лисиця напівмертва впала й ноги простягла.
— Щоб тепер не насміхалась, так і треба! — каже рак. І веселий сміх та галас розляглись на весь байрак.
|